«Нічого не нагадує?», — періодично запитує історикиня Олена СТЯЖКІНА протягом розмови про її нову публікацію «Червоні злодії Другої світової: витоки, практики й наслідки мародерства радянських військовослужбовців». Ми говоримо про події минулого століття, проте історичні алюзії змушують нас постійно перестрибувати на сьогодення. Адже від початку російсько-української війни окупанти наочно демонструють, що вони є «гідними» продовжувачами мародерської справи «дідів».
«ПЕРЕД КЕМ КРАСНЕТЬ Я ДОЛЖЕН?»
— Свою роботу ви починаєте з цитати Солженіцина, який, виявляється, теж був одним з радянських мародерів…
— Так, і дуже дивно, що його поема «Прусские ночи», написана по свіжих слідах наприкінці 1940-х років, не є загальновідомою у нас. На Заході її знають і цитують давно. Адже цією рамкою самовиправдання Солженіцин нормалізував процеси мародерства на тих територіях, куди діставалася радянська армія.
«Как искатель кладов рыщет,/Обезумев, по пещерам,/Так хожу здесь алчный, нищий,/Лишь одетый офицером./Уж теперь, когда пришёл к ним/Только пальцами прищёлкну –/То – забрать, и это – тоже!/Перед кем краснеть я должен?», — нічого не нагадує?
— Росіяни зазвичай виправдовуються тим, що мародерили всі армії – всюди і з давніх давен.
– Радянська армія дійсно була не першою та не єдиною, яка вдавалася до мародерства. Мародерство – найдавніша форма пограбування, до якої вдавались солдати, аби компенсувати свої мізерні заробітки. Протягом століть така самонагорода за перемогу вважалася нормальною, навіть за римським правом землі, де почалася війна, розглядалися як безгосподарне майно, яке має отримати переможець. Однак із часом право власності поставало як святе і непорушне, а з тим військова здобич вже не видавалась учасникам воєн чимось само собою зрозумілим.
Зрештою, заборона мародерства з’явилася у Гаазьких конвенціях (1899, 1907) – перших міжнародно-правових документах, які кодифікували закони війни та визначали зобов’язання окупаційної держави на окупованих територіях. Йшлося не тільки про заборону грабунків, а й про компенсацію жертвам вартості вкраденого майна.
Однак на практиці й у роки Великої війни, й у роки Другої Світової мародерство продовжувало мати місце. Для нацистської держави воно стало певною мірою індустрією – спеціально створені загони під керівництвом Альфреда Розенберга отримували завдання щодо крадіжок книг, колекцій живопису, артефактів з музеїв, а також привласнення майна знищених євреїв.
Так само мародерство було одержавлене й керівництвом СРСР. 5 січня 1943 року вийшов наказ Народного комісаріату оборони СРСР за № 05 «Про збирання та вивезення трофейного майна на фронтах та забезпечення його зберігання». При кожній армії були сформовані трофейні батальйони, а при фронтах — бригади для збору, обліку, охорони та вивезення трофеїв. Проте поняття «трофей» в СРСР стало означати не «речовий доказ перемоги, знак подвигу» (як його трактують енциклопедії), а будь-яке майно, відібране у будь-якій ситуації, яка могла не мати жодного стосунку до бойових дій.
– У союзників було не так? Вони не грабували цивільних?
– У військах союзників, зокрема американців, несанкціоновані грабунки теж не вважалися особливим злочином, бо виправдовувалися загальною ненавистю до звірств нацистів. Але, по-перше, поняття «трофеї» в них було більш наближене до енциклопедичного «сувеніри з війни». Американці насамперед крали зброю – пістолети, револьвери, ножі, а вже потім прапори, годинники, каблучки, окуляри, прикраси, тобто невеликі за розміром, дорогі або не дуже речі, які б не обтяжували наплічник зайвою вагою.
По-друге, після завершення бойових дій та повернення додому американські воїни, на відміну від радянських, намагалися пояснити собі та іншим причини, через які вони скоїли крадіжки. Рефлексуючи над своєю поведінкою, ветерани визнавали, що «американська громадськість не зрозуміє». Тобто вони усвідомлювали, що робили щось негарне, однак зазначали, що це не було масштабним явищем на позір (бо до громадськості все ж таки не дійшло) і відтак наполягали, що «ми не були злодіями».
Зрештою, нема свідчень про те, що американці лишали Європу з візками, повними краму. А от про радянців таких свідчень безліч.
МАРОДЕРСТВО ПОЧАЛОСЯ З УКРАЇНИ
– Але ж мотив помсти у червоних був набагато сильніший, ніж у американців чи англійців.
– Це найцікавіше. Авжеж, злочини проти людяності, задіяні гітлерівською армію на окупованих теренах, давали підстави для плекання справедливої ненависті до ворога, жаги помсти. «Не рахуй днів. Не рахуй верст. Рахуй одне: вбитих тобою німців» – це зі статті Еренбурга «Убий!», з якою лягали і прокидалися радянські солдати з липня 1942 року, коли вона вийшла друком.
Однак як це пояснює акти мародерства проти «своїх»? Адже військові радянської армії вдавалися до насильства не тільки на території Німеччини та стосовно німців. Архівні матеріали свідчать, що мародерити Червона армія почала вже 1943 року на теренах… «звільненої» радянської України.
Нарком внутрішніх справ УРСР тоді писав, що «мародерство відбувається під виглядом виявлення трофейного майна в місцевих мешканців». У доповідних записках НКВС наводяться приклади з Харківської, Київської, Ворошиловградської областей, коли озброєні військовослужбовці відбирали у людей гроші, одяг, продукти. Окрім полювання на трофейне майно (яке у жодному разі не могло б таким вважатися на ніби своїй, радянській території), армійці вдавалися до зґвалтувань і вбивств.
За тими самими сценаріями радянці продовжили мародерити у «звільненому» Львові. А опинившись на польській території, почали грабувати союзників-поляків. До речі, коли у львівській крамниці радянські вояки запідозрили продавчиню у симпатіях до Польщі, а касирка, аби запобігти насиллю, повідомила, що дівчина ця «україночка», їхній капітан сказав: «Україночка? Ну так що з того? Тим гірше. Україна нас зрадила в цій війні. Всі українці – суцільні зрадники».
Ці факти представляють окремий інтерес із перспективи того, якою («своєю», «чужою», «зрадницькою») червоні вважали радянізовану Україну. Адже Україною червоне мародерство під час Другої світової розпочалося, нею же на тому етапі і закінчилося – коли органи НКВС остаточно впоралися з примусовою депортацією західних українців на схід. Але зараз підемо далі.
Далі була Югославія. І югославське керівництво через офіційно подані скарги задокументувало 121 випадок зґвалтування та 1 204 – мародерства.
В Угорщині грабунки та бандитизм набули величезних масштабів, не тільки у Будапешті, а й у маленьких містечках. Так, солдати та офіцери у формі Червоної армії ледь не стратили сільського священика після того, як повністю пограбували його будинок – за те, що він «буржуа», який має телефон і радіо. Під час своїх «вечірок» вони також зіпсували орган, порізали священицький одяг, вкрали чаші.
Представники «звільнених» народів сподівались, що сам факт цього «визволення» робить радянських солдатів покровителями тих, хто був скривджений німцями. Однак цього не відбувалося, розповідає нам Солженіцин: «Где-то тут же из-за стенки/Крик девичий слышен только:/Я не немка. Я не немка./Я же – полька. Я же полька…».
Навряд чи можна відшукати мотив помсти у грабунках щодо «звільнених» китайців у Маньчжурії. А між тим, як пригадував американський аташе при уряді Чан Кайши, росіяни вривалися у домівки та забирали собі все, окрім меблів, а потім під’їжджала вантажівка та увозила меблі…
«Непонятная земля/Всё не так, как у людей/ Не как в Польше, не как дома/Крыши кроют – не соломой,/А сараи – как хоромы!../ Чтоб душа была в покое, Зажигай дома, братва!..» – описав Солженіцин модель поведінки радянців, яка спричинялася ненавистю до «заможних», у підґрунті якої лежала соціальна заздрість.
Тож виправдання помстою і щодо «відібрати своє» – не працює. Радянські військовослужбовці знали, що відбирають і палять чуже. І не у ворогів, а у всіх, хто просто живе краще.
«ТОМУ ЩО МОЖУ!»
– От ми і підійшли до того, що наразі бачимо на власні очі – коли їхні нащадки «визволяють» нас, аби ми жили так само погано, як вони. Печерна заздрість.
– Це не дивно, бо соціальна заздрість виправдовувалася ще гаслами більшовицької революції. Спочатку актами встановлення соціальної справедливості позначалися грабунки садиб поміщиків, а потім – й розкрадання майна розкуркулених та загиблих під час Голодомору. Прийнятним вважалося «самопостачання» у роки громадянської війни, розповсюдженою практикою було мародерство співробітників карально-репресивних органів, коли вони забирали собі крам розстріляних, ув’язнених чи депортованих «ворогів народу».
Втім, окрім класової ненависті та жадібності пробивалися й інші мотиви. Мародерство як практика виживання реалізовувалося у тому числі й стосовно своїх побратимів. Найбільш пронизливо про відчай і жорстокий прагматизм, який навіть не усвідомлювався як мародерство, написано у вірші українського єврея, учасника війни, потім відомого лікаря Іони Дегена. Цей вірш ходив по фронтах і вважався витвором народної творчості: «Мой товарищ, в смертельной агонии/Не зови понапрасну друзей./Дай-ка лучше согрею ладони я/Над дымящейся кровью твоей./Ты не плачь, не стони, ты не маленький,/Ты не ранен, ты просто убит./Дай на память сниму с тебя валенки./Нам ещё наступать предстоит» .
Деякі безглузді та дикі речі можна пояснити лише вкоріненою гіперболізацією сили, яка в СРСР просувалася як головний інструмент досягнення цілей – «тому що можу!». Наприклад, без жодної воєнної мети після взяття Бреслау (Вроцлава) радянські солдати навмисно підпалили старовинний центр міста, спаливши дотла безцінну колекцію університетської бібліотеки, а також музей і кілька церков. В одному з містечок Австрії вони зруйнували школу та покрили її своїми екскрементами. Нічого не нагадує?
Здається, що фекальні сліди, які червоні залишали по собі у пограбованих домівках, виглядали як спроба територіальних тварин «помітити територію». А підпали часто здійснювалися аби майно не дісталося «штабам», які, на думку армійців, багатіли на війні, але не заслуговували на це.
Деякі дослідники пояснюють мародерство та жорстокість червоноармійців злістю на те, що командири використовували їх як гарматне м’ясо. Цю злість вони виплескували на місцеве населення – мстилися тим, хто був слабшим, залежним і не міг дати опір. У такий спосіб принижені та залякані радянською державною машиною солдати повертали собі почуття гідності та значущості, втрачене за часи панування більшовицької влади.
Усвідомлення своєї вищості та права на насильство спрацьовувало будь-де – навіть там, де мала б бути повна «класова» солідарність. Бо ж і китайські комуністи протестували через те, що червоні чинили речі, які «не личать пролетарській армії»: зґвалтування, експропріацію продовольчих запасів у селян, банальний бандитизм (мешканці міста Пінчуан свідчили, що радянські солдати відбирають у людей наручні годинники та розстрілюють тих, хто відмовляється підкоритися пограбуванню).
МАРОДЕРСТВО БІДНОСТІ
– Годинники – це взагалі якийсь мародерський фетиш тієї війни. Радянським людям, вони, мабуть, здавалися нечуваним багатством.
– Годинники дійсно стали справжньою обсессією червоних злодіїв. Аби запобігти крадіжці від своїх, їх носили на руках по декілька штук, часом – декілька десятків. Угорці, які тоді були дітьми, до сьогодні пам’ятають слова «Давай часи!», з якими радянські солдати нападали на людей на вулицях Будапешта. У гру «Давай часи» у повоєнні часи ще довго гралися і польські діти
Але взагалі-то червоне мародерство було мародерством бідності. Якщо гітлерівські солдати вдавалися до мародерства переважно, коли втрачали зв’язок із тиловими частинами і не мали можливості отримати, наприклад, їжу, то червоноармійці «брали» те, чого їм просто бракувало все життя.
«Товарний ряд» різнився у залежності від того, на яких територіях відбувався грабунок. В Україні тягнули носильні речі та їжу (у мешканки рудника Криворіжжя Ворошиловградської області Пелагії Ткаченко у вересні 1943 року забрали кілька пар чоловічої та жіночої білизни, калоші та чоботи), у Литві – святковий одяг та взуття фермерів, а у Європі – вже певний статусний крам.
Тобто на радянських теренах бідні грабували бідних, а на європейських – бідні грабували більш заможних. Тут і перепис вкраденого майна був доволі строкатим: «Победители Европы,/Всюду русские снуют;/В кузова себе суют:/Пылесосы, свечи, вина,/Юбки, тряпки и картины,/Брошки, пряжки, бляшки, блузки,/Пишмашинки не на русском,/Сыр и круги колбасы,/Мелочь утвари домашней,/Рюмки, вилки, туфли, мебель,/Гобелены и весы» (знов Солженіцин).
Іноді вибір предмету мародерства був дивним та незрозумілим (як ось друкарські машинки із німецьким шрифтом), а іноді досить прагматичним – адже цвяхи, швейні голки, тканина, віконні рами вважалися цінними у практиках обміну на радянському «чорному ринку».
У якийсь момент надлишок того, що можна було вкрасти, не вміщався в уявлення червоних злодіїв про цінне та необхідне: очевидці описували, як на початку травня 1945 року у Берліні радянці викидали речі, що колись потрапили на очі, «бо вони їм не потрібні».
Ізраїльський гуморист Ференц Кішон, який жив у той час у Будапешті, згадував у мемуарах, що «совєцькі» виявилися або обдарованими спекулянтами, або пристрасними ганчірниками. Одягнені у різношерсті лахи з окупованих територій, вони тягнули за собою дитячі візочки, наповнені здобиччю з мародерських кампаній.
«Дороги були забиті військами Червоної армії, які поверталися з Німеччини та західної Польщі. Вони перевозили здобич такої кількості й різноманітності, що не піддається опису. Багато було п’яних. Дехто захоплював німецькі автомобілі і їздив на них божевільно, часто розбиваючись. Деякі з переможців тягнули із собою переляканих і заплаканих польських дівчат» – а це згадка польського свідка повернення радянських солдатів додому.
КРУГОВА ПОРУКА
– Таке ж не могло відбуватися без дозволу керівництва. І ви вже писали раніше, що мародерство не просто дозволялося, але й заохочувалося.
– Так, йдеться про політику матеріального мотивування «визволителів», яка, з одного боку, заохочувала до грабунків, а з іншого – була спрямована на їхній контроль і регламентацію. Наприкінці грудня 1944 року вийшов Наказ НКО СРСР «Про організацію прийому й доставки посилок від червоноармійців, сержантів, офіцерів й генералів діючих фронтів у тил країни». Інструкцією до нього дозволялося один раз на місяць відправити додому посилку вагою: для рядових й сержантів – 5 кг, офіцерів – 10 кг, генералів – 16 кг. Прийом посилок почався 1 січня, а вже до 15 лютого тільки 9 з’єднань 1-го Українського фронту цілком офіційно відправили 135 950 посилок.
Державне нормування «посилочного» фонду підважувало феномен мародерства бідності, однак формувало ієрархію дозволених крадіжок. Так, червоноармійцям, сержантам, офіцерам бойових частин й пораненим можна було один раз на місяць взяти зі складу для відправки на батьківщину кілограм кондитерських виробів, 200 г мила, по парі шкарпеток, панчіх, рукавичок, підтяжок, жіночого взуття та білизни, по одній одиниці помади, бритви, одеколону, зубної пасти тощо, а також 12 ґудзиків, 3 носовичка і 6 штук олівців.
До «офіцерських» списків входили легкові автомобілі (генералам – безоплатно), мотоцикли й велосипеди (офіцерському складу безоплатно), а також – з оплатою – піаніно-роялі, радіоприймачі, фотоапарати, мисливські рушниці, годинники, килими, гобелени, хутра, сервізи, фотоапарати тощо.
Власне участь командирів (аж до генералів) в узаконеному мародерстві створювала цілком поблажливу атмосферу для грабунків, тим більше, що підлеглі вважали за честь відібрати у захопленому палаці який-небудь подарунок для безпосереднього начальства.
Каральна радянська машина теж поблажливо ставилася до мародерів. За даними одного з російських дослідників, який отримав доступ до ненадовго відкритих (і тепер знов закритих) секретних архівів радянської статистики, з 141 253 осіб, заарештованих 1943 року на всій території СРСР, за статтею «мародерство» звинуватили лише 16 людей – 0,01%. Два наступні роки таких було 0,03 та 0,009% – теж у межах статистичної похибки.
Радянська громадськість не тільки сприймала мародерство, а всіляко підтримувала та пишалась ним – як індивідуальним, так і державним. Адже держава легітимізувала та заохочувала до гордості за нього – кожна з картин на радянських кіноекранах починалась титрами: «Цей фільм узято в якості трофея».
Український письменник Дорж Бату пригадує випадок індивідуальної гордості за «трофеї», яка у сім’ї його приятеля передавалась з покоління в покоління. Домашні пишалися тим, як сміливий і відважний дідусь «експропрііровал всьо ето добро у фріцев» і охоче демонстрували сімейні реліквії: грамофон, австрійський порцеляновий ажурний сервіз і старовинний настінний годинник з курантами. Втім, багато хто з нас, мабуть, був свідком такої сімейної «пошани» фронтовиків, які на далекій війні скористалися шансом стати «здобувачами» для своєї родини і все наступне життя цим пишалися.
– Пекельна різниця з оцінкою своєї небездоганної поведінки з боку американських ветеранів. До речі, а як сучасники-іноземці сприймали поведінку «визволителів»? Чи збігаються їхні враження з нашою оцінкою дій окупантів в Україні?
– Прихильний до комуністичної ідеї австралійський журналіст Осмар Вайт, наприклад, пояснював безглузду та жорстоку поведінку червоних особливостями «руської душі»: «Загадкові люди ці руські! Зґвалтування та вибачення. Крадіжки та спроби залагодити це продуктовими дарами. Дикий грабунок зруйнованого міста та через кілька днів спроби відновити його». А це – нічого не нагадує?
Угорець Шандор Мараі запам’ятав радянців як «повністю іншу людську расу, чиї рефлексії та відповіді не мали жодного сенсу». Генерал Кітінг оцінював поведінку руських як таку, що була схожа на те, що творилось за часів Чингіз-Хана. Пересічні люди, які побачили руських у Берліні, пояснювали собі, що «ці люди – не люди, а дикуни, просто тварини».
Так чи інакше, пошуки мови для описання руських впиралися у портрет азійських прибульців, де зло, що вони несли із собою, не піддавалося розумінню і не вкладалося у терміни тогочасних уявлень.
Історикиня Енн Епплбом була однієї з перших, кому вдалося переконливо довести, що радянський комунізм та «визвольна» місія на теренах Європи були лише видимістю безжального російського імперіалізму. «Русский ход державный, славься!», – підтверджує таку оцінку Солженіцин, який сам залишив по собі кривавий слід під час «прусської кампанії».
«МОЖЕМ ПОВТОРИТЬ»?
– З цього непокараного імперського імперативу і виросли ноги теперішнього руху зет. «Можем повторіть!» – ось вони і повторюють…
– А вони одразу почали повторювати. Знову повернемося до України, яка вже наприкінці 1945 року потерпала від «реекспорту» мародерства. Заплющення очей на злочини червоноармійців на території Європи спричинило в УРСР чисельні випадки бандитизму з боку демобілізованих військових, які не хотіли працювати, але мали «трофейну» зброю та неабиякий досвід мародерства. Є багато архівних свідчень з цього приводу, коли вчорашні мародери збивалися у банди, нападали на людей, грабували та вбивали. Тоді безчинства на «своїх» територіях держава почала нарешті називати саме мародерством і бандитизмом, заховавши від людського ока під категорією «окремих злочинів окремих військовослужбовців-бандитів, покараних владою».
А от злодійську поведінку радянських вояків на «визволених» теренах вивели у зону замовчування. Це стало точкою соціальної згоди між керівництвом держави та власне «червоними злодіями», бо інше виглядало б загрозливо для процесу творення «соціалістичного табору» та формування міфу «Великої Вітчизняної війни». Термін «мародерство» – лише щодо «європейського походу» – було успішно замінено на «трофеї». А з тим символічне «поле бою», звідки за старовинними звичаями можна було їх зібрати, розширювалося за рахунок усіх місцевостей, куди заходила радянська армія.
Варваризація війни, яку демонстрували й нацистські, і радянські солдати, для перших перетворилася на тривалу роботу з денацифікацією та питанням провини, а для других – увійшла у прийнятний переможний наратив та подальші практики ведення воєнних дій. Тому і зараз російські окупанти тероризують цивільне населення, справляють нужду посеред захоплених хат, не гребують трусами та ношеними кросівками. Хіба що, окрім сервізів та цвяхів, крадуть ще айпади та пральні машинки, якими не в змозі їх забезпечити батьківщина.
– Яку долю провини несуть українці, які також воювали у складі Червоної армії? Чи є якійсь свідчення щодо їхньої причетності до злочинів війни?
– Засекреченість документів російських воєнних архівів не дозволяє навести достовірні відомості про масштаби індивідуального мародерства, виокремити учасників та порівняти обсяги індивідуально вкраденого майна. Можна припустити, що не всі «визволителі» поводили себе як злодії та ґвалтівники. Однак загальна тенденція визначалася не ними, а, власне тими, кого весь світ волів би бачити визволителями, а побачив варварами.
Очевидно, що «червоні злодії» були частинами різних народів, колонізованих Москвою. Тож проблема роботи із провиною – це в тому числі частина домашнього завдання українців. І мені здається, що через втілення нових підходів щодо розуміння трагедії війни («ніколи знову») наше суспільство порається з цим уроком доволі успішно.
Євгенія ЗАЛУЖНА/Громада