«Жодна війна не виграється без потужної системи медичної евакуації та екстреної допомоги» — громадський діяч, донеччанин, колишній муфтій Духовного управління мусульман України «УММА», а наразі — водій екіпажу парамедиків ASAP Саід ІСМАГІЛОВ розповів «ГРОМАДІ Схід» про атмосферу у місті-фортеці Бахмуті, складнощі евакуації з поля бою та перспективи тотальної мілітаризації України. 
— Ви зараз виконуєте завдання з евакуації на Бахмутському напрямку. Мені особисто важко говорити про Бахмут як про фортецю. Бо це мій дім, моє дитинство, могили кількох поколінь моїх предків… Але як тримається фортеця Бахмут?
— Скажу відверто: місто у поганому стані. Через ракетні та авіаційні обстріли обвалені під’їзди, багато зруйнованих та спалених будинків. Сучасні лікарні розбиті точними потрапляннями: нічого вцілілого, десь табличка висить, що лікарня була відремонтована, а стін немає вже. Бої — у приватному секторі міста. Стратегічну роль грає річка Бахмутка. Окупанти намагаються зробити напівкільце, оточити сам Бахмут повністю. На мій погляд, їм не вдасться.
Але там ще багато людей. І мене це дивує: у нелюдських умовах залишаються жити не лише літні люди, є родини середнього віку та діти. Працює чотири пункти обігріву, коли є надлишки харчів, ми туди їх відвозимо. Десь о десятій ранку вони приходять до цих пунктів, там годують, тепло, можна отримати гуманітарну допомогу, дізнатися новини, так і проходить день. О 16-й годині йдуть додому, щоб зранку знов прийти грітися та їсти… Вони шукають воду по вулицях розбитого міста, ходять з баклажками та «кравчучками», навіть коли починається обстріл, просто продовжують пересуватися, наче нічого не відбувається. Потім їдеш, а хтось вже лежить в калюжі крові на узбіччі. Забираєш, якщо людина жива. А якщо вже тіло холодне — повідомляєш до морга і спеціальна служба, що ще може працювати у деяких районах, забирає для поховання. У місті немає жодної системи сповіщення щодо можливих обстрілів чи боїв на окремих ділянках, немає зв’язку, люди не орієнтуються у рівнях небезпеки…
Нам часто доводиться вивозити цивільних поранених. У всіх, хто не хоче їхати, своя історія. Зазвичай кажуть, що нема куди подітися та хочуть залишатися вдома попри все. Але для мене це дивно, бо зараз місто не придатне до життя! Навіть якщо припустити, що хтось з них очікує «руський мир», це ж має бути зрозумілим: окупанти нічого не будуть робити задля комфорту місцевого населення — вони не відкриють лікарні, школи чи магазини, не дадуть світло чи воду. На мій погляд, залишатися тут — абсолютно безглуздий вибір.
— Руйнування зазнали і релігійні споруди. Ви були у бахмутській мечеті, яку збиралися відкрити буквально напередодні великої війни? Щось відомо про мусульман, які її будували та жили у Бахмуті?
— Її так і не відкрили. У січні встановили купол з півмісяцем, поставили вікна, двері, велися внутрішні роботи, була маленька кімнатка, де молилися місцеві мусульмани, але мечеть офіційно ще не відкрилася. Не встигли. Поруч було два ракетних прильоти: у приватний двір, де зараз величезна вирва, та у гуртожиток навчального закладу, розташований неподалік від мечеті. Там обвалилися кілька поверхів, а уламки пошкодили дах та купол. Але ми якось там проводили п’ятничну молитву, а ще я читав Коран у тому розбитому гуртожитку з видом на мечеть…
А ще я кілька разів заходив молитися у маленьку мечеть у селищі Васюківка. У червні-липні, коли наші війська вийшли з Лисичанська, ми тією дорогою возили поранених із Сіверська. У Бахмуті, думаю, не залишилося мусульман, знаю, що там ще перебував дуже літній чоловік азербайджанського походження. Але після грудня я його не бачив.
— Зараз пліч-о-пліч воюють представники різних конфесій. Як вважаєте, ця війна щось змінить у міжконфесійних стосунках в Україні? Чи залишиться місце церкві, яка керується з москви?
— В Україні насправді доволі здорові міжрелігійні стосунки з усіма, окрім відверто промосковських православних церков та мусульманських громад. З церквами, які підпорядковується москві, за законодавством нічого ми не зробимо. Хіба що зможемо зобов’язати вказувати у статутах, що їхній керівний центр знаходиться у країні-агресорці. Наразі московська церква постійно намагається уникати цього питання, удають, що вони незалежна релігійна інституція. Але це, звісно, не так. Також є проросійські мусульманські громади та управління, які зайняли позицію «за мир», але напряму не засуджують агресію і нічого не роблять на допомогу армії, бо їхні куратори з москви будуть незадоволені. Як людина, котра має науковий ступень з філософії та релігієзнавства, можу спрогнозувати: максимум, що можна буде зробити — це вимагати змін в статутах. Можливо, вони будуть потрапляти під певні обмеження через це, що їхні центри знаходяться в росії, але скоріше за все, продовжуватимуть володіти своїми приходами та впроваджувати діяльність. Ймовірно, що держава не дасть їм право користуватися та орендувати, наприклад, Києво-Печерську чи Почаївську Лавру, але мої прогнози такі — в Україні вони залишаться. Як демократична країна ми не зможемо їх просто заборонити та розігнати, бо це протизаконно.
— Коли приймали рішення йти на війну, про що це було насамперед? Про захист, про відчуття громадянського боргу, про те, що єдиний можливий варіант служіння у цій ситуації — захиститися та захищати інших?
— Я був абсолютно впевнений, що війна розпочнеться після закінчення зимової олімпіади. У нашій ТРО були досвідчені командири, які чітко казали, щоб ми готувалися та поставилися до загрози відповідально. В мене була інсайдерська інформація від певних джерел з росії, інших країн — люди повідомляли, щоб ми не жартували, бо нас чекає страшна бійня. Для мене питання було у конкретній даті. Тепер її знають усі.
На момент повномасштабного вторгнення я не мав військового досвіду, хоч і був військовим капеланом з 2014 року. Це зовсім інша історія, бо капелан приїздить, спілкується, проте не воює. Але коли потрапляв під обстріли під час свого служіння, зрозумів, що чомусь не боюся. В мене немає паніки, я спроможний виконувати правильні дії у бойових умовах.
Розумієте, я впевнений, що чоловіки та жінки мають захищати країну. Іслам, до речі, не забороняє воювати жінкам. Про це мало хто знає, але навіть у часи пророка Мухаммада були жінки-воїни. І зараз в мусульманських країнах вважається нормальним, що є жінки-військові. Тож якщо жінка хоче і може – чому б ні? Але не всі можуть бути воїнами. Ми не однакові, у всіх різний рівень стресостійкості… Мені доводилося евакуйовувати молодих хлопців, у яких були страшні панічні атаки. Він не поранений, не контужений, але у такому жорсткому стресі, що не може не лише виконувати завдання, а й просто говорити. Від такого воїна жодної користі, а шкода — велика. Паніка така штука, що миттєво розповсюджується на тих, хто поруч. А це може вплинути на виконання бойового завдання, на безпеку. Тому я з моїм рівнем стресостійкості підхожу для фронту і маю йти розв’язувати проблеми, раз вже вони є. А тим, хто інший, завжди є чим займатися на війні — копати, виконувати інженерні завдання, підвозити, охороняти, лікувати.
На щастя, всі наші добровольці з ASAPу не піддаються паніці, стійко виконують свою роботу у будь-яких небезпечних умовах. А у нас є й чоловіки, й жінки, й навіть зовсім молоді дівчата. У найважчі моменти я жодного разу не бачив в них розпачу та паніки. Абсолютна залізні люди! Можливо, це природний відбір — буває, люди випробовують себе і розуміють, що це не для них, то просто їдуть.
— Що найважче у вашій роботі?
— Втрачати. Зазвичай запам’ятовуються випадки, коли ми були дуже близькі до втрати пораненого. Наприклад, коли з Новотошківського на Луганщині вивозили чоловіка з пошкодженою шийною артерією, у якого відкрилася потужна кровотеча. На шию турнікет не накладеш, єдиний варіант врятувати — парамедик має тримати пальцями ту артерію. Я пам’ятаю, що летів щосили, бо поруч з пораненим лежав парамедик, а людина буквально стікала кров’ю. Довезли, він вижив. Але коли його понесли до операційного столу разом з парамедиком, який тримав артерію, я обернувся назад — а в автівці величезна, нереально велика калюжа крові. Довелося вимивати автівку, але досі пам’ятаю враження, коли бачиш літр людської крові на підлозі…
Ще був випадок під Лисичанськом: молодий хлопець, якому уламками пошкодило статеві органи і ногу. Він страшно кричав — бо це неймовірно боляче. Під час евакуації посеред поля в мене лопнуло колесо. Нас ніхто не міг підібрати, бо то, фактично, поле бою. Поміняти на «запаску» я не міг — ноші лежали саме на місці, де в мене зберігалося колесо. Довелося їхати без шини, на ободі. Він стерся взагалі, але ми довезли хлопчину. Дуже стресова ситуація. Наче все позаду, а ти ще довго стоїш і видихаєш…
Сам я став парамедиком випадково. З початку великої війни я був звичайним воїном територіальної оборони у Київській області. А потім мої друзі з ASAPу, з якими ми познайомилися ще на Донбасі, попросили допомоги у вивезенні поранених — їм просто не вистачало машин. Командир дозволив. Ми почали евакуйовувати поранених з Романівки, з-під підірваного мосту. І працювали над цим, поки не погнали окупантів з Київщини. Бригади ASAP поїхали до Лисичанська і запропонували їхати з ними. Вже 4 квітня ми були там. І залишалися до останнього, поки наші війська відійшли від міста. Фактично, ми були майже останніми, хто звідти виходив — забирали з точок перехоплення, возили до шпиталів. Так я став не солдатом в окопі, а водієм парамедиків.
Але я зі зброєю. Офіційно маю статус водія-стрільця. Якщо ми опинимося під вогнем, маю прийняти бій та відстрілюватися. На щастя, мені ще довелося стріляти в реальну людину. Взагалі зараз війна артилерії, ракетних військ, авіації. Втім, зброю маю, бо випадки на війні бувають різні.
— Як ви відчуваєте Донецьк? Чи змінилося щось у вашому до нього ставленні з моменту, коли ви востаннє залишали його через блокпост окупантів у 2014 році? Чи вважаєте, що після деокупації це може бути зовсім інший Донецьк?
— По-перше, я не збираюся повертатися туди жити. Звільняти — обов’язково. Хочу заїхати, походити по вулицях. Ми обов’язково звільнимо Донецьк, але я не бачу себе там. Знаєте, є люди, що ностальгують. Проте ми маємо розуміти метафізику та філософію того міста. Для мене це точно не каміння, не будівлі, а люди, котрі створюють його дух, культуру, ідею. Усі люди, що рухали той Донецьк, який я знаю, виїхали або загинули. А залишилися, на мій погляд, колаборанти або пристосуванці. Вони не можуть творити це місто, тому зараз воно напівмертве. Там, звісно, не так погано, як у Бахмуті чи Сєверодонецьку, але місто не жиле. Гадаю, інтелектуальні чи творчі еліти, котрі робили це місто живим, не повернуться.
Я взагалі скептично ставлюся до ідеї відродження міст понівеченого війною Донбасу. Бачу, що залишається від них після інтенсивних бойових дій. Інфраструктура великих міст зруйнована, індустріальний та промисловий потенціал знищено, люди, що виїхали, не повернуться, більшість колаборантів після звільнення втече, хтось з них загине просто зараз як гарматне м’ясо, а залишаться люди похилого віку, населення буде значно менше. Здається, що тих Донецької та Луганської областей, які ми знали, вже не може бути. І думаю, його не має сенсу відновлювати у тому вигляді, до якого ми звикли. Шахти — давно дотаційні, застарілі металургійні підприємства — зруйновані. Немає сенсу будувати на цих руїнах таке саме. Скоріше за все, майбутнє Донбасу треба розглядати у сільськогосподарському ключі, як от Херсонщину. Бо тут родючий чорнозем, зручний господарський ландшафт. Нерентабельно відбудовувати міста, де немає промисловості, а населення невеликих сіл та містечок вистачить для обслуговування сільгоспсектору. Але треба враховувати, що багато років піде на розмінування. Тому певний час тут, на жаль, взагалі буде суцільне запустіння.
— Як вважаєте, ця війна має шанс стати крапкою у багатовіковій боротьбі України за власну свободу та право бути самостійною? Чи це неможливо, бо поряд завжди буде сусід, котрий зазіхатиме на нас?
— У мене великі сумніви, що нас охоче приймуть до НАТО. Схоже, що ми залишимося партнерами коаліції, бо ніхто не хоче брати на себе відповідальність за те, що росія буде постійно намагатися нападати на Україну. Для нас оптимальний варіант — розвалення росії на купу незалежних національних або ситуативних держав. Але світ не хоче, аби вона розвалилася. Бо економічно вигідніше мати єдину країну, у якої купувати нафту, руду, газ, ніж на шляху від нафтових чи газових покладів домовлятися з кількома державами: кожна буде ставити умови, накладати ембарго, перекривати вентилі. Світ також хоче продавати свою продукцію до росії. Він прагматичний. Тому ми приречені постійно захищатися від агресивного сусіда.
Складно сказати про крапку. Навіть коли ми звільнимо наші землі, у нас не вистачить потенціалу на наступ на росію. І ми чуємо ці чіткі меседжі від наших партнерів. Мій невтішний прогноз — за 8-10 років нам знов треба буде готуватися до війни. Знімуть санкції, підросте підживлене ненавистю покоління гарматного м’яса, імперія накупить чи наробить техніки і черговий диктатор знов захоче крові. А в росії без диктатора не зможуть — це їхня сутність. Вони геть не схожі на нас: я навчався у росії, я знаю. Вони не розуміють сенсу існування без царя: у холопа має бути господар, а якщо немає — це страждання. Кого слухати, хто буде карати? Навіть у разі гіпотетичного розвалу росії жоден її уламок не зможе бути демократичною країною. Північний Кавказ побудує свої варіанти диктатури за місцевими традиціями. А там де російське населення — тільки цар, імперія.
Але для нас це все одно був би найкращий варіант. Бо інакше ми будемо весь час жити у стані перманентної війни. Як Ізраїль, який став мілітарною країною, бо навколо має сусідів, з якими постійні конфлікти. Мабуть, ми теж приречені на таку долю: завжди бути готовими до будь-якого розгортання подій. Путін і зараз планує цю війну на роки, на виснаження: аби ми завалилися. Ми встоїмо. Але не потрібно думати, що війна закінчиться цього року чи через кілька місяців.
— Наскільки я знаю, ви не планували подавати свою кандидатуру на муфтія. Чим плануєте займатися після перемоги?
— Маю кілька варіантів. Якщо буду потрібен моїй країні як депутат чи державний діяч, хотів би спробувати щось корисне зробити для нової України. Наприклад, я добре розумію мусульманський схід. Але якщо не знайдеться такого застосування — теж не трагедія. Є кілька ідей щодо громадської та наукової діяльності, викладання, написання книжок. Напередодні великої війни я у складі групи авторів випустив перший за роки незалежності Ісламський енциклопедичний словник. Тож точно знайду чим зайнятися.
Єлизавета ГОНЧАРОВА/Громада