Переселенка, а тепер ще й біженка Марина БАНЬКОВСЬКА створює в Німеччині колекцію картин на тему війни. Її біль, туга і розпач вилилися в образи скривавлених українських міст, які нищить безжальний російський окупант.
ЗНОВУ ВТЕЧА
У Донецьку Марина Баньковська працювала дизайнеркою інтер’єру. 2014 року війна вигнала її з рідного міста. Переїхавши до батьків у Дружківку, жінка зрозуміла, що не має тепер не тільки домівки, а й улюбленої роботи. Тривалий час шукала можливості творчо реалізуватися. Розписувала посуд, дерев’яні вироби, створювала шаржі на пляшках. Зрештою зупинилася на пошитті авторських сумочок. Ексклюзивні моделі художниця спочатку створювала повністю вручну, згодом виборола кілька грантів і купила швацьке устаткування. Аксесуарів ставало більше, додалося і натхнення.
– Я нарешті була в гармонії, робила те, що мені подобається. Могла не спати ночами, виконуючи нове замовлення, але то була приємна втома і неймовірне задоволення від результату. Я багато вчилася, їздила по тренінгах і семінарах, знайомилася з творчими людьми. Життя кипіло, і я вперше за довгих вісім років відчувала себе у безпеці та щасливою.
Лютий змінив усе. Взимку Марина двічі перехворіла на коронавірус, за клопотами про здоров’я геть не слідкувала за новинами. Тож неоголошена війна її шокувала. Вона намагалася заспокоювати себе тим, що гірше, аніж у Донецьку, точно не буде. І довго не наважувалася виїжджати з Дружківки – не хотіла знову переживати досвід втечі. Подруги кликали за кордон – Марина відмовлялася. Аж допоки не побачила, як молодша донька читає молитви й ховається в туалеті, коли чує гуркотіння обстрілів.
– Я зрозуміла, що так не має бути. Мені знову запропонували евакуюватися у Німеччину і попередили, що це останній рейс туди – я погодилася.
НА МЕЖІ
У чужій країні Марину з трьома дітками (у неї дві доньки, а опіку над ще одним хлопчиком жінка взяла вже в Німеччині) поселили у таборі для біженців, де її вразили приміщення казармового типу та паркан, огороджений дротом.
– Цей колючий дріт, ліжка без ковдр, загальні кімнати, де всі разом: чоловіки, жінки різних національностей… Адже там були біженці не лише з України. Діти почали хворіти. Я була на межі виснаження.
Вибратися із жахливих умов, знайти житло у Берліні та отримати медичну допомогу допомогла знайома з України (Марина перетнулася із нею саме на професійних курсах із навчання бізнесу, які часто відвідувала останнім часом). Але на тому бюрократична тяганина не закінчилася. Частково вона триває й досі. Виплати родина оформила, але отримати їх у банку виявилося проблемою, позаяк у Марини закінчився термін дії закордонного паспорта. Звернення до посольства результатів не дало, тож вихід бачився один – їхати в Україну.
ПОВЕРТАТИСЯ ЩЕ НЕ ЧАС
Приїхавши до Києва, Марина відчула піднесений настрій. Але недовго. Зробити необхідні документи виявилося непросто – через її донецьку прописку. Врятувало те, що не так давно жінка отримала права, тож вдалося замовити паспорт.
Поки документи виготовлялися, підприємиця поїхала до Дружківки відвідати маму. Місто зустріло її танками та порожніми вулицями зі слідами руйнувань.
– Я не хотіла зіпсувати собі враження і сподівалася, що моя майстерня мене надихне. Коли зайшла туди, мене просто накрило емоціями. Скрізь все було таке рідне: шкіра, машинки, деталі майбутніх аксесуарів!.. Але всі ці емоції розбилися о реальність. Коли чула літаки, відчувала паніку, не знала, куди бігти й де ховатися. Мама втішала, казала, що це ще не страшно і вона до тих звуків вже звикла. Я поїхала, і мені стало легше, я заспокоїлася психологічно. Та зрозуміла – повертатися ще не час.
ДОНЕЦЬК: НАС НЕ ПИТАЛИ
По поверненню до Берліну Марина Баньковська продовжує вдень ходити по інстанціях (через те, що за три тижні на батьківщині не встигла розв’язати всі питання з документами), а вечорами малює.
Господар оселі виявився небайдужим до мистецтва і дізнавшись, що квартирантка пише картини, зробив для неї мольберт та подарував кілька холстів. Художниця зізнається, що раніше ніколи не писала власні сюжети, лише змальовувала чиїсь роботи на замовлення. Але ж взяла фарби й незчулася, як на полотні почала малювати не за кимось, а своє.
– Усе почалося за декілька місяців до лютого. Я тоді думала, що от деякі художники бачать якісь образи, а я ні. Здавалося, мені це не дано. Але виявилося, що це я погано дослухалася до себе. Одного разу, лягаючи спати, я побачила чіткі лінії, контури, силует жінки, яку пронизує блискавка. Я почала її писати, але на певному етапі зупинилася, не розуміючи, що далі. Вирішила відкласти роботу на деякий час.
А потім – 24 лютого. Вибухи. Війна. Страждання. Я пригадала свою картину. Так ось що це було! Ось що це за блискавка – це вибухи! Я взяла до рук пензля і почала з легкістю підбирати кольори. Те, що виходило – вразило мене і надихнуло. Картина ще у роботі, і яким буде образ жінки у фіналі, не знає ніхто, навіть я.
У квітні, каже Марина, у неї з’явилася ідея створити серію картин на тему «Жінки та міста». Свою першу роботу художниця присвятила Донецьку.
– Кожна жінка буде зі своїми кодами та символами свого міста, його змістом та трагедією. На декількох картинах хочу зобразити реальних жінок, які проживають у цих містах. Окрім Донецька, будуть Буча, Маріуполь, Київ, Краматорськ, Харків, Херсон, Одеса, Запоріжжя… Я почала з Донецька, бо це моє місто, мій біль. Для мене ця картина особлива.
На полотні художниця зобразила жінку із зав’язаними очима. За задумом авторки, її героїня не бачить майбутнього, відчуває лише невизначеність. На грудях троянда – символ шахтарського міста. Вона в крові, як і руки, що складаються у сердечко. На задньому тлі – грати. Так художниця символічно змалювала долю людей, які змушені жити у Донецьку як ув’язнені.
До серії картин про війну Марина Баньковська планує додати роботу про розставання. Адже багато жінок із дітьми виїхали за кордон та перебувають далеко від рідних.
– Хочу передати цей біль, коли ти з дітьми – у вагоні, а чоловік – за вікном. Цей погляд, ці думки, що, може,більше не побачимось…
Наразі художниця мріє про власну виставку в Німеччині – світ має знати про трагедію українців і той біль, що принесла рф, розв’язавши війну. Єдине, чого не вистачає матері вже трьох дітей реалізувати свій задум на чужині – професійних матеріалів, як-от, олійних фарб та полотен. Але є натхнення, і це головне.
Лія РУСИК/Громада