Місяць у дорозі з малою дитиною. Дев’ятнадцять блокпостів із жорсткими фільтраціями. Шлях через росію та приниження цукерками від окупантів для пропагандистського фото. Загалом понад три місяці знадобилося родині Анни Чебан, аби вибратися із заблокованого Маріуполя та дістатися прихистку в Німеччині. Там чекала маріупольська рідня, яка взагалі пішки виходила з облоги і вже більш-менш облаштувалася на новому місці. 
«Згоріло обладнання, сортувальні лінії. Повернемося – відбудуємо!»
Анна Чебан – підприємниця та екоактивістка, яка у Маріуполі пропагувала роздільний збір сміття. Її команда заснувала громадську організацію «Еко Гурт», запустила у переробку плівки-термоусадки, в рамках ініціативи «Азовське узбережжя без сміття» встановила на всіх пляжах екоскульптури для збору пластику і два роки поспіль переробляла відходи готелів міста. «Забиваємо баки» – ще один екологічний проєкт для ОСББ з впровадження сортування вторинної сировини. Його також реалізовували у Торецьку на Донеччині.
До 24 лютого минулого року Анна мала ще чимало корисних ідей. Деякі проєкти дійшли до етапу підпису угоди. Але вже за кілька днів всі плани згоріли. Як і всі її активи.
До слова, закордоном Аня вже подалася на фінансування з проєктом, який дублює одну з екологічних ініціатив в Маріуполі.
– У виставковому центрі Куїнджі ми з маріупольськими художниками створювали роботи з пластикових кришок. Подібне хочемо повторити в Італії, вже домовилися там. Хочемо нагадати молоді о проблемах пластика та про наслідки військових дій на довкілля.
А рік тому світле активне життя у Маріуполі за тиждень перетворилося на жахіття. На мікрорайон «Східний», де жила родина Чебанів, російські снаряди почали летіти вже 24 лютого. Тож довелося перебратися у приватний будинок свекрухи.
Анна мама трьох хлопчаків, найменшому лише три рочки. Він досі пам’ятає все: і стрілянину, і життя у вологому льоху.
– Ми майже місяць не могли вилізти з підвалу. Це було пекло. Нам прилетіло в дах. По сусідству хлопчика вбило. У мене загинули три подруги і два родичі. У сина друг втратив ноги, у куми загинув чоловік. Ми вціліли дивом. Багато лиха накоїла ця війна, принесла чимало втрат людських, що вже казати про якісь там активи..
2 березня, згадує Анна, їй ще вдалося купити помідорів та мандаринів. Потім у місті не стало ані продуктів, ані світла, ані зв’язку та тепла. Доїдали те, що було.
– Малому – мандарини, собі – шкірку з-під них. Сніг топили. гріли воду, аби помити дитину, бо він ще не був навчений до горщику, а підгузки вже скінчилися. Вогнище розпалювати на дворі було небезпечно. Ми мали генератор і через день його вмикали, аби приготувати щось. Заливали кип’ятком крупи та консерви і так робили «уху». Це зараз малий перебирає, а тоді їв ті консерви із задоволенням.
Запаси води родина робила у банках, а щоб їх не розірвало, коли вода замерзне – кришками не закривали. Тож, коли поруч впав снаряд, вода перемішалася з брудом. А та, що стояла у великій тарі у будинку, де температура була не набагато вищою, аніж на дворі – не розморожувалася аж ніяк. Спали в одязі в підвалі, бо там було тепліше.
– У мене досі зберігся «везучий» костюм, в якому місяць прожила і вижила. Брат так само дорожить своєю потертою курткою, в якій готував на вулиці на багатті, а мама – сумкою, яку вона називає «бойовою подругою», бо вона на ній спала, там були документи. Такі речі – зі своєю історією.
У Аніної мами житло згоріло вщент, у брата – обидві квартири. Але втрата майна була не найгіршим випробуванням, каже жінка.
Сина кинули «на підвал» за листування з волонтерами
Загинути в блокадному Маріуполі можна було не тільки від обстрілів. Захоплюючі район за районом, окупанти влаштовували місцевим справжній терор. Особливо пильно ставилися до чоловіків. Так за свою проукраїнську позицію «на підвалі» опинився старший син Анни, 22-річний Микита.
– Він особливо не розповідає, так, чую уривки розповідей, що його били. У Микити знайшли листування з волонтерами, що ми готові віддати усі пластикові пляшки (а у нас їх було багато, ми ж займалися вторинною сировиною) на «коктейлі Молотова». Він начебто і почистив свої соцмережі, але, як з’ясувалося, все можна відновити.
Аби знайти сина, батько ходив по тих окупантських «підвалах», вмовляв. Зрештою ледь витяг його з рук терористів.
– Дісталося дітям. Багато було смертей, у кожному дворі в місті були могили. Микита помагав ховати людей, коли про те просили сусіди. Між обстрілами, кого встигали прикопати – потім кидали інформацію до групи «Ті, що загинули в Маріуполі»: хто, де і коли похований.
Пройшли всі фільтрації світу
Залишатися у місті ставало все більш небезпечно. Вирішили виїжджати, нехай під обстрілами, поки ще залишалася цілою автівка.
– Було страшно їхати, але й сил лишатися також вже не було. Той підвал вже був такий намолений, що в ньому можна було парафію відкривати, – без жодної посмішки «жартує» Анна.
Дорогу вона досі згадує з жахом. Оскільки Анін чоловік працював на «Азовсталі», він проходив жорсткі фільтрації на кожному з майже двадцяти блокпостів. Окупанти переконували залишатися, мовляв, все тепер налагодиться, бо вже прийшла росія. Роздавали цукерки й змушували робити спільні фото.
– Циніки – снікерси крадені малому давали. Поставили всіх в ряд дали шоколадки та ситро дітям в руки і фоткали. Це було дуже принизливо.
Прямуючи до Німеччини, родина воліла якнайменше перебувати на території росії, тому поїхали через Грузію.
– Всі фільтрації світу пройшли й коли заїхали в Грузію, то там обіймали їхніх прикордонників, раділи що нарешті вибралися. У Грузії ми жили місяць. Ремонтували автівку, бо вона вийшла з ладу, а чоловік лікував руку, що її травмував у Маріуполі, коли ми бігали по укриттях, ховаючись від російських бомб. Червоний Хрест нам допоміг з житлом, ми жили в готелі безоплатно.
Наразі Чебани вже в безпеці у Німеччині. Найменшого сина до садочка ще не влаштували. Середній – навчається онлайн у маріупольській школі. Живуть у розподільчому таборі.
– Це п’ять зірок у порівнянні з Маріуполем в облозі. Літаків ще боїмося після тих страшних бомбардувань. «Брати» гатили по нас добряче. Той гуркіт і панічний переляк вже не забудеш ніколи. В Україну ми обов’язково повернемося – ми ж патріоти й дуже тут тужимо за Батьківщиною. Все буде Україна!
Лія РУСИК/Громада