Маша ВИШЕДСЬКА – відома у Бахмуті художниця, яка з початком повномасштабного вторгнення була змушена виїхати до Німеччини. Наразі мисткиня повернулася до України і разом з родиною облаштувалася в Івано-Франківську, де продовжує свої арт-проєкти та виховує двох племінників, котрих довелося взяти під опіку. У відвертому та щемному інтерв’ю для «ГРОМАДИ Схід» вона ділиться думками про власний досвід вимушеної евакуації, поляризацію родин через війну та ставлення до українських митців у Німеччині.
ПРО ВІЙНУ ДІЗНАЛАСЯ У ПОТЯЗІ
– Коли та чому ви вирішили їхати з Бахмута? Чи було відчуття біди, що насувається?
– Якщо відверто, ми планували переїзд із Бахмута, але не таким поспіхом, десь ближче до літа. Навіть зверталися до ріелтора, щоб розуміти, на яку суму розраховувати від продажу нашого житла. Мали хіба суперечки, куди саме їхати: я хотіла до Івано-Франківська, а Слава (чоловік – авт.) – до якогось маленького містечка ближче до кордону.
Ми вирішили не відкладати від’їзд, коли я запитала у голови ГО «СТАН» Ярослава Мінкина, чи нема у нього у Франківську якогось проєкту для мене і чи може він підказати щось по житлу. Він відписав, що ми можемо пожити скільки потрібно в їхньому офісі. Тож вночі 21 лютого ми виїхали з Бахмута, приїхали до Києва і зупинилися на ніч в Тетяни Крюковської – з нею та ще одним нашим другом Тимом Бошем ми зустрілися вдома 18 лютого під час їхньої дослідницької експедиції Сходом України. Тим тоді був дуже пригнічений, бо керівництво його організації наполягало, аби він негайно повертався до Берлину, а він хотів залишитися зі своїми українськими колегами (і, до речі, лишається в Україні зараз). Ввечері у Києві я розвіртуалізувалася з режисеркою Анною Мотикою, потім мала зустріч із подругою з Берлину, наступного дня ми сходили до синагоги Кедем на Подолі, познайомилися з моїм родичем равином Вишедським. Перед потягом зустрілися з творчою діаспорою бахмутян у Києві – Женею Трамваєм, Олею Криловою і Максом Соколенком. Коли вони проводжали нас на вокзалі, ми ще, жартуючи, пропонували Олі поїхати з нами, а то ж раптом війна почнеться. Якби ми знали…
Прокинулися у потязі саме від новин про початок війни. Кілька днів провели у Франківську, ночували в шелтері «СТАНу». Потім Слава проводив нас на угорський кордон, а сам пішов до військкомату (потім його кілька разів викликали «з речами», але на фронт так і не відправили – він потрапив до лікарні із загостренням хронічної проблеми). Разом із бахмутською журналісткою Наталею Жуковою та дітьми ми пішки перейшли кордон, звідти волонтери відвезли нас до Будапешта. Взяли квитки до Відня, потім на кілька днів зупинилися у моєї подруги в Берліні, а 7 березня приїхали до Гамбургу, точніше – до Хальстенбека. Там на нас чекала волонтерка Ясмин Зонер, яка колись часто бувала у Бахмуті. Її хлопець Мальто вирішив прихистити українців у своєму будинку, який раніше здавав. Вони нам дуже допомагали з усіх питань, пов’язаних із нашим перебуванням, особливо бюрократичних. Адже ми були одними з перших українців на цій землі, і там ще не знали, що з нами робити.
ПОБУТ, ДІТИ, ОСОБИСТЕ
– Дехто вважає, що українки, вимушені ставати біженками, шукають у Європі легкого життя. Яким воно було в тебе?
– Не можу цілком визначити себе як біженку. Мені вже вдруге доводиться приміряти на себе цей ярлик. Вперше це сталося 2014 року, коли моя мама вирішила виїхати з молодшими дітьми до Росії, де нас зустрічали росіянські волонтери й також називали біженцями. Я не збиралась там залишатися і щось оформлювати, просто допомогла з дітьми, поки вони там облаштувалися, і повернулася. А у Німеччині те, що зі мною відбувалося, я сприймала як пригоду і нові можливості для розвитку та нетворкінгу, які варто використовувати, позаяк вони вже з’явилися.
Спочатку я навіть була на підйомі: сталося найгірше – можна розслабитись і починати «вигрібати», а не боятися. Розлука з чоловіком, який залишився у селі під Ужгородом, була як відрив пластиру. І тоді одразу відбулася купа всього, не було часу на страждання. Я посіла роль лідера і мала подбати про тих, хто довкола. Невизначеність була лише тиждень, потім виник чіткий план – їхати до Гамбурга. Мені вистачило запалу до травня.
Перший місяць у Хальстенбеку ми жили втрьох в однокімнатній квартирі. Вона велика, але не було ніякого особистого простору. Згодом наша «рукавичка» ставала все тіснішою: до нас доїхали ще кілька родин з гарячих точок України, зокрема й Оля Крилова, яка нас проводжала на потяг у Києві.
До червня за наше житло сплачували з міського бюджету. Також із бюджету надавали соціальні виплати. Я від них не залежала, бо, щойно приїхала до Берлину, «СТАН» влаштував мені зустріч із партнерською організацією МітОст, і вони уклали зі мною контракт. Завдяки цій підтримці я забезпечувала себе та дітей усім необхідним. Але надалі треба було ставати на облік до джоб-центру, а я не хотіла: мене не влаштовувало, що за соціальні виплати я втрачаю свободу пересування. Грошей із мого контракту навряд чи вистачило, щоб самій платити за житло і все інше. Тоді я вирішила повернутися до України.
Вже з квітня я намагалася не сидіти на місці. Хлопці мали б ходити до школи, але їздили всюди зі мною. У Німеччині діти не можуть пропускати школу без вагомої причини. Спочатку це не було великою проблемою, але згодом мені натякнули: якщо я не можу задовольняти право дітей на відвідування школи, держава буде шукати людей, які зможуть…
Хоча подруги мені допомагали з дітьми, все одно ставало все важче. Перед поверненням до України я вже не могла спілкуватися з ними без крику, а наші телефонні розмови зі Славою перетворились на мій монолог про їхню погану поведінку. Також мене дратувало, що тато з бабусею не збираються нікуди їхати з Бахмута. Дратував нерішучий брат, який не наважувався виїхати до мене з Росії. Дратувало, що мені важко сконцентрувати увагу, що я не можу працювати, читати, слухати музику довше, ніж пару годин на день. Але дивувало, що я все це «виводжу»: без проблем заговорила англійською, заводжу знайомства.
Рятувало те, що я можу бувати у нових місцях, фотографувати, знімати відео. Подобалося, що у Німеччині заведено виставляти непотрібні речі на вулиці, тож на прогулянках можна знайти дещо цікаве. Я збирала переважно книжки та журнали, які потім можна використати для колажів, а хлопці часто знаходили іграшки. Також дуже допомагало, що разом зі мною були мої друзі. У домі Ясмін і Мальто я знайшла те, чого давно не було в моєму житті – відчуття родинного зв’язку. Я втратила такий зв’язок зі своєю рідною сім’єю, і тут несподівано відчула його з друзями.
– Як сталося, що тобі довелося евакуюватися з двома племінниками?
– Так вийшло, що моя сестра залишила хлопців на виховання бабусі, а два роки тому ми з чоловіком забрали їх до себе. Коли перед від’їздом з Бахмута ми передивлялися документи, з’ясувалося, що дозвіл на перевезення у нас прострочений на рік. Ми терміново зв’язалися з нотаріусом, але мама хлопців не прийшла. Певний момент ми навіть думали поїхати без них, адже тоді ще залишалася надія, що нічого не буде, що ми просто подорожуємо по роботі. Не шкодую, що тоді ми вирішили не ризикувати безпекою дітей. У потязі до Києва про всяк випадок наказали хлопцям звати нас мамою і татом, щоб не виникало зайвих питань. Прізвище у мене з ними однакове. Але ніхто не цікавився їхніми документами – ні в потягах по Україні, ні навіть на угорському кордоні.
– Відчуття внутрішньої порожнечі через втрату родинних зв’язків – чи не більша трагедія, ніж потерпання від війни? На жаль, це дуже розповсюджено зараз в Україні, зокрема на Сході.
– Я втрачала зв’язок із родиною поступово. Їхня позиція і симпатії 2014 року не стали для мене несподіванкою. Складніше було, коли вони поїхали до Росії і я зрозуміла: мама, скоріше за все, ніколи не повернеться, і дім ніколи не буде таким, як колись. Коли я зустріла свого чоловіка, мені стало майже байдуже. Але сумно через молодшого брата Гошу: він живе у Росії, хоча давно планував повернутися до України. Але до травня він був неповнолітнім і без згоди мами це було б важко здійснити. Зараз Гоша вже повнолітній, проте відмовляється їхати, бо не хоче починати все з нуля. Ми спілкувались із ним у соцмережах весь цей час, а зараз майже припинили, бо кожне моє речення він сприймає як тиск, щоб він виїхав. Я дуже боюся, що його мобілізують, бо він вчиться на мічмана. З усієї родини до Гоші у мене найтепліші почуття, бо я дуже хотіла мати брата, спостерігала за його розвитком всю мамину вагітність, няньчила його в дитинстві. Мені здавалося, наче це мій син, хоча він молодший лише на 10 років.
Пам’ятаю, як увечері 24 лютого Гоша надіслав мені голосові повідомлення, як він свариться з мамою і бабусею. Вони раділи, що нарешті Україну звільнять від нацистів і масонів, тож вони зможуть приїхати і побачитись з усіма нами. Потім мама писала, запитувала, як там наша подорож, як хлопчики. Але я її заблокувала, а перед тим написала багато чого образливого.
Зараз ми живемо з іншою нашою бабусею. Вона дуже допомагає з дітьми, але в нас різні погляди на побут, харчування та виховання. Також вона, у силу свого віку, має ностальгію за радянським союзом…
З приємного – я починаю любити дітей і бачу їхню цінність. Ми збираємо документи для всиновлення, але я відчуваю себе скоріше як їхня старша сестра. Ми гуляємо разом час від часу, дуркуємо. В липні та серпні я була без них і почувалася дуже самотньою. Я цього не очікувала, мені здавалось, що після пів року наодинці з ними я ще не скоро прагнутиму їхньої компанії.
—Ти говориш із дітьми про війну?
– Ще у потязі з Києва, коли діти прокинулися, Слава сказав їм, що почалася війна. Левко запитав: з ким? Коли дізнався, що з Росією, здивувався, адже бабуся казала, що росіяни – то наші брати. Ми їм розповідали, що відбувається, іноді показували відео. На щастя, вони не переживали нічого страшнішого за повітряну тривогу. У селі на Закарпатті, де хлопці провели літо, війна майже не відчувалася, але зараз в Івано-Франківську ми живемо неподалік від літовища, де гучно чути літаки, часто бувають тривоги. Найбільше переймається Тимофій, у нього навіть почались проблеми зі сном. Слава його заспокоює і пояснює, як все працює. Левко постійно малює танки й літаки, український та польський прапори із сердечками, а також перекреслені росіянські. Тимофій малює образливі портрети путіна, чоловічків, які показують йому фак і пише «путін лох», або «путін х@йло».
ТВОРЧІСТЬ ТА ПЛАНИ
– Як, на твій погляд, війна впливає на сприйняття українських митців за кордоном?
– Разом зі «СТАНом» з 25-26 лютого ми робимо спільний проєкт – мені надсилають історії людей із різних міст України, я їх ілюструю. Ілюстрації призначені для європейської аудиторії, і мене почали запрошувати на виставки. Через Facebook зі мною зв’язалася пара галеристів Лутз та Сільвія Фраєри, вони навіть приїхали до Гамбурга, щоб особисто зі мною познайомитися та запросити до участі у груповій виставці First Aid в їхній галереї Гугенотхаус.
Для українських митців у Німеччині дуже багато можливостей: виставки, резиденції, стипендії. Багатьом інституціям цікаво знати думку наших митців про війну, але не всі готові чути, що ми розповідаємо. В мене інколи виникало відчуття, що ця цікавість трошки зверхня, хоча і з добрими намірами. І німців цікавлять тільки проєкти, пов’язані з війною – не тому, на жаль, що вони поділяють те, що ми кажемо своїми творами, а тому, що це гаряча тема, на яку дають фінансування. Деякі тільки відкривають для себе, що існує окрема українська культура та українські митці.
Але коли ми ближче знайомимося, такі відчуття минають. І ти бачиш, як люди починають цікавитися саме твоїми роботами. Думаю, так вдається закладати фундамент для майбутньої співпраці.
– Якими були твої враження після повернення в Україну?
– Якось в гостях у бахмутських друзів, що давно мешкають у Німеччині, у мене стався нервовий зрив просто через те, що я почула чоловічий голос. Бо усвідомила, що невідомо коли ми з Славою будемо разом. Тоді на емоціях я поїхала до Львова, де ми з ним провели кілька днів разом. Ще мені вдалося переконати виїхати бабусю, яка залишалася у Бахмуті, і нам вдалося її евакуювати до Слави. Я поверталася до дітей дуже щаслива, з відчуттям, що в нас є певний план і все буде добре. Зараз я дуже радію, що нам вдалося разом зібратися у Франківську. Я давно мріяла тут пожити, це класне місто.
Я відчуваю, що моє місце в Україні. Жити хочу тут, а до Європи їздити час від часу у різні подорожі, робити спільні проєкти з європейськими митцями, запрошувати їх до себе.
– А Бахмут – чи ти можеш зараз говорити про нього? Болить?
– Я не можу до кінця повірити та усвідомити, що все це відбувається насправді. Не можу впізнати жодного місця на фото руйнувань. Щодо болю, я скоріше нічого не відчуваю, больові відчуття ніби заблоковані. Мені соромно перед Бахмутом, що я не сумую за своїм домом і що я вже давно хотіла кудись поїхати. Мені соромно перед своїм батьком, бо він все ще лишається там. Я не знаю, як йому допомогти… Він і не хоче їхати, а якби й хотів, я не можу забрати його до себе, бо не хочу, окрім усієї відповідальності, «вивозити» ще і його алкоголізм…
– Твої малюнки у Бахмуті зараз «домальовує» війна. Що ти відчуваєш?
– Така доля вуличного мистецтва. Воно не має зберігатися в ідеальних умовах. Воно живе разом із містом. Його може змити дощ, його можуть зафарбувати, його можуть зруйнувати. Це нормально.
У нашій квартирі залишились мої картини, які приїхали з Маріуполя, в гаражі – роботи, намальовані під час літнього табору у Бахмуті. Вони мали зайняти своє місце на стіні кінотеатру, коли потеплішає. Кінотеатр зруйнований, але стіни з іншими нашими роботами ніби ще стоять. Також на різних відео я бачу, що вуличка, яку я намалювала на будинку по вулиці Горбатова, 30, також ще існує, хоча сам будинок дуже постраждав. Ще я бачила свою картину у зруйнованому мистецькому центрі Куїнджі у Маріуполі…
Але я б хотіла, щоб люди робили селфі з моїми роботами, а не бачити свої малюнки на руїнах.
– Якщо б тобі замовили велику картину на головній площі Бахмута після Перемоги, про що б вона була?
– Гадаю, це не була б одна якась картина. Я б зібрала хлопців і дівчат, з якими працювала останні кілька років, і ми разом би створили серію робіт про Бахмут, Україну і Перемогу. Я не знаю, що це буде, бо я цього ще не прожила.
А зараз я намалювала два комікси. Один про те, як ми виїхали. Він називається «The walking artist with children from Ukraine». Поки що є тільки англійська версія. Інший називається «Ці 8 років». Віталій Матухно запропонував митцям зі своєї спільноти заповнити форму-рефлексію, в якій апропріював стандартне питання пропагандистів: «Ну і де ви були ці вісім років?». У формі були три запитання: як ви зустріли події 2014-го, де ви були ці вісім років, і як ви зустріли 24 лютого. Мій комікс складається з трьох глав, в яких я відповідаю на ці питання.
– Яким ти бачиш шлях до повернення?
– Я мрію повернутися до Бахмута, поїхати до звільненого Донецька і, особливо, до Луганська, де я вчилася і деякий час жила. Мені дуже хочеться працювати з молоддю з територій, які були окуповані давно, працювати через творчість.
Не знаю, чи хотіла б я жити в Бахмуті або інших містах постійно. Зараз я бачу свій дім тільки таким, який можна взяти з собою будь-куди. Тобто це має бути якась версія житла на колесах.
Єлизавета ГОНЧАРОВА/Громада