Вчителька Марина ЗЕЛЕНСЬКА родом із села Званівки Бахмутського району, яке має цікаву, але подекуди трагічну історію: 1951 року сюди було депортовано триста тридцять дві родини зі Львівщини. Людям довелося починати життя з чистого аркуша, будувати житло, важко працювати в колгоспах. А тепер і родина Марини набуває переселенського досвіду – за сумною іронією долі, саме на Львівщині. Однак доволі символічно, що людина, яка народилася та все життя прожила на Донеччині, стала викладачкою української на батьківщині своїх предків, до якої повернулася за прихистком.
Переселенці Бахмутського району завжди пам’ятали про своє коріння. Але тільки за часів Незалежності лісковатці – нащадки бойків, депортованих до Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського – змогли вшанувати земляків. 2001 року у Званівці з’явилася пам’ятна «Стела Переселенцям». А на початку 90-х у селі заснували греко-католицьку парафію, яка самотужки та за допомогою меценатів побудувала тут монастир отців-василіян Серця Христового.
– Як берегли традиції мої дідусь та бабуся, так і ми бережемо їх сьогодні. Особливо, коли наближаються найвеличніші християнські свята, – розповідає пані Марина, яка майже двадцять років викладала в одній із шкіл Бахмута українську мову та літературу. Та згадує, як допомагала влаштовувати різдвяні вертепи у Бахмуті: її учні залюбки долучалися до організації свят, готували костюми, колядували.
Стан напруження, який у лютому відчуло багато українців, не оминув і родину Марини Зеленської.
– Досвід переселення з одного боку, і свідомого гуртування громади – з іншого, вплинув на сприйняття реалій війни. Напередодні 24 лютого ми з донькою потрапили на «тренінг виживання», який проводили місцеві волонтери. Це трохи підготувало нас та зняло рожеві окуляри. Донька сказала: «Мамо, нам треба мати план “Б”». І з п’ятої ранку, коли в шкільному чаті почалися з’являтися питання, чи відправляти дітей до школи, бо ж почалася війна, – настав час цього плану.
Разом із донькою Марина поїхала до батьків у село. Певний час у Званівці було відносно тихо. Селяни залишалися вдома, допомагали один одному, молилися за перемогу і менш за все воліли повторити переселенський шлях своїх дідусів та бабусь.
– Літні люди не хотіли нікуди їхати: майже у кожного господарство, корова, птахи. Сподівалися, що якось знов обійдеться – у 2014 році, хоча над селом і літали снаряди, великої біди не було. Мої батьки також тоді вирішили лишалися у Званівці. Але жінки з дітьми потроху почали виїжджати.
На початку березня Марина теж зрозуміла, що безпечніше буде поїхати. Разом із подругою та дітьми дісталися вокзалу Краматорська, де сіли на евакуаційний потяг до Львівщини. Через деякий час на цей вокзал прилетіли ворожі ракети, загинули люди…. Про це досі часто згадує донька Марини Катерина. І хоча подорож виявилася складною, своє рішення мати вважає вірним.
Прийняти активних парафіянок зі Званівки зголосилися у греко-католицькому монастирі Жовкви. Там жінки зуміли налагодити побут та продовжили працювати: попри військові дії по всій країні Марина та її колеги не припиняють навчати бахмутських дітей.
– Більшість моїх дев’ятикласників були змушені поїхати з власних домівок. Хтось до інших регіонів України, хтось – за кордон. Але всі вони прагнули не тільки знань, а й підтримки. Підтримки потребували і їхні батьки.
Вчителька каже, що була вражена тим, як стрімко зросла старанність учнів щодо вивчення української мови та літератури. Наче ці знання допомагають їм відчути причетність до боротьби, до спротиву, наближають до перемоги.
До слова, школа у Бахмуті, де працювала Марина Зеленська, наразі серйозно пошкоджена російськими снарядами. Але у місті, що стало однією з найгарячіших точок війни, і досі, на жаль, залишається один з її учнів.
А виїхати зі Званівки, яка теж зазнала руйнувань, Марина все ж таки батьків вмовила . Спочатку приїхала мама, згодом і батько.
– Тепер ми орендуємо окреме житло, бо так зручніше жити великою родиною. Але продовжуємо брати активну участь в усіх заходах, що відбуваються у монастирі. Особливо, коли вони стосуються молоді, адже у скрутні часи духовне виховання дітей дуже важливе.
Тож, коли благодійна організація «Карітас Жовква», яка працює від греко-католицької церкви, запросила громаду переселенців до спілкування українською, Марина Зеленська стала модератором мовного клубу.
– Як на мене, чудова ідея! Серед переселенців багато хто за звичкою розмовляє російською, бо раніше відчувався брак мовного середовища. Авжеж, не варто вимагати миттєвої зміни від тих, хто перебуває в розпачі, стресі, втратив звичне життя, а інколи – близьких та рідних. А ось такими невимушеними кроками, через доброзичливу комунікацію у колі друзів українізація відбувається набагато швидше.
Учні у Марини тепер геть різні: є подружня пара з Харкова, мама та син зі Слов’янська, літня пані з Луганщини. Рівень знань з української теж різний, декому складно, але переселенцям приємно спілкуватися один із одним, аби відчути себе не групою, яка обмежена фактом переміщення, а звичайними людьми.
– Навіть коли я їх питаю, чи не завелике навантаження, вони просять ще більше цікавих вправ та завдань.
Викладачка сподівається, що до клубу доєднаються місцеві мешканці – аби поспілкуватися з новими членами громади та далі плідно працювати разом.
«Я зворушена чудовою ініціативою, якої потребує сьогодення. Радію, що втілює її в життя прекрасна випускниця нашої Званівської школи», – дописала до сторінки «Карітас Жовква» вчителька з Донеччини Любов Нагорна. Марина теж радіє, що долучилася до корисної справи, і мріє, щоб найскоріше здійснилося бажання її батька – повернутися до Донеччини.
Єлизавета ГОНЧАРОВА/Громада