«Втрачено зв’язок», «Допоможіть знайти людину» – такими оголошеннями рясніють сторінки соціальних мереж. Шукають тих, хто залишається у місцях бойових дій, хто зник без вісті, хто загубився під час евакуації. Розшукувати зниклих людей поліції на Донеччині допомагають волонтери. Про те, як це відбувається, розповідають засновник волонтерського руху «Пошук – Донбас «На допомогу один одному» пожежник з Мирнограда Іван Суботін і волонтер із Курахового Андрій Жовтоног
.
Команда пошуковців з Донеччини
Волонтери «Пошук – Донбас «На допомогу один одному» розшукують зниклих із грудня 2020 року. Тільки за перші пів року існування організації вони відшукали 10 людей. Працювали за певними правилами: спочатку зв’язок з лікарнями та моргами, аби переконатися, що там не перебуває той, кого шукають, далі – розповсюдження орієнтировок по соцмережах та місцях скупчення людей – на вокзалах, у супермаркетах, ринках. Коли орієнтировки не спрацьовували або зникала маленька дитина, волонтери організовували пошук на місцевості. Не один десяток разів це допомагало швидко знайти хвору чи травмовану людину.
ЗМІНЕНА РЕАЛЬНІСТЬ
З лютого 2022 року вдалося провести лише один такий пошук у Покровському районі – виходити «у поля» стало неможливо через бойові дії та мінну небезпеку. Зараз усі розшуки ведуться у соціальних мережах, чатах, групах.
Змінилися й інші правила. Наприклад, тепер рідні можуть звернутися до поліції з заявою про зникнення людини не через три доби, а відразу по факту зникнення. Це і стає сигналом для пошуковців-добровольців, які надалі співпрацюють із слідчими та оперативниками.
– До 24 лютого 2022 року у нашому пошуковому чаті було близько 300 учасників, за місяць їхня кількість збільшилась до 3 000. Це були люди, які шукали рідних та знайомих у Волновасі та Маріуполі. Тоді мій телефон розривався, рятувала команда – хтось розсилав по соціальних мережах орієнтировки, хтось спілкувався з рідними телефоном, – згадує Іван.
За словами Андрія Жовтонога, який разом із дружиною приєднався до пошуковців влітку 2021 року, близько 80% тих маріупольців, у розшуку яких він особисто брав участь, згодом виходили на зв’язок із рідними. Звісно, бували і трагічні випадки.
– Дівчина розшукувала своїх бабуню та дідуся, які проживали у Маріуполі. Літня жінка не одразу, але вийшла на зв’язок, а ось чоловік загинув.
Одним з надважких пошуків минулого року, який запам’ятався волонтерам, став розшук чотирьох дівчат-студенток із села неподалік від Торецька. Вони навчалися у Харкові і зникли у перші дні вторгнення, коли через жорстокі обстріли вирішили повернутися додому на Донеччину.
Пошуковці залучили колег із Харкова, спільно опрацьовували усі можливі маршрути дівчат. Виявилося, що маршрутку, якою студентки добиралися до Торецька, розстріляли росіяни. Поранені потрапили до лікарні, а дівчата, ще двоє пасажирів та водій загинули на місці. Забрати тіла відразу було неможливо, йшли запеклі бої, згодом ці території окупували. Батькам довелося самим їхати і забирати тіла своїх дітей.
Про тих, хто загинув від обстрілів, вдається дізнатися не завжди – свідків або не було, або вони виїхали і не читають соцмереж. Статистику тих, хто знайшовся, теж вести складно, бо пошуковцям бракує часу. Найчастіше буває так, що у місцях, де йдуть запеклі бої, зникає мобільний зв’язок, і люди, які не можуть додзвонитися своїм близьким, звертаються до поліції із заявою про зникнення. Іноді після відновлення зв’язку зниклі знаходяться і пошук припиняється. Якщо не знаходяться, то інформацію про них волонтери намагаються роздобути під час евакуації.
ІНФОРМАЦІЯ, ЕВАКУАЦІЯ, ГУМАНІТАРКА
Евакуація цивільного населення з гарячих точок – ще один напрямок роботи волонтерів-пошуковців. З першого дня великої війни Іван Суботін виїздив на Авдіївку, Бахмут, Торецьк, Лиман. До причепу своєї «дев’ятки» він вантажить гуманітарку, яку збирають жителі Новоекономічного та Мирнограда, а також бере з собою роздруковані орієнтировки на зниклих у цих населених пунктах людей. Їде зазвичай сам, аби після роздачі гуманітарки в авто було більше місця для тих, хто евакуюється.
Першу евакуацію минулого року Іван здійснив у Щуровому. У підвалі одного з пансіонатів переховувалася родина з дітьми, яка втекла з Лиману. Коли волонтер вперше приїхав привезти цим людям продукти, евакуюватися вони відмовилися. Але за два дні зателефонували самі і попросили за ними приїхати. Неподалік від дамби Іван потрапив під обстріл, змушений був лежати під авто, а потім повернутися до Райгородка і чекати, коли обстріли трохи стихнуть, аби знову поїхати до Щурового забрати родину.
Вмовити людей евакуюватися буває вкрай складно. Частіше погоджуються виїхати ті, хто має маленьких дітей, складніше з людьми старшого віку. Іван пригадує випадок у Водяному, неподалік від Авдіївки, де довго залишалася літня пара – жінка і чоловік, який не міг самостійно пересуватися. Поки волонтер міг дістатися до населеного пункту, він вмовляв подружжя виїхати, але вони не погоджувалися. Коли бої розпочалися буквально на сусідній вулиці, жінка сама зателефонувала і попросила допомоги. Але прорватися туди було вже неможливо. Жінці довелося, залишивши чоловіка, йти до Авдіївки пішки. Звідти її згодом забрали поліцейські.
Так само не вдалася евакуація з Бахмуту, де у підвалі переховувалися вісім людей, які вже певний час не давали про себе знати. Щодо них із волонтерами зв’язалася жінка з Німеччини. Проте поїхати до міста вже не було можливості, а поліція, до якої звернулися пошуковці, не дала згоду на евакуацію через ризик небезпеки для людей.
Востаннє у Бахмуті Іван був у січні, потім місто потрапило до «червоної зони» з забороною в’їзду. Бачити це місто зруйнованим волонтеру особливо боляче – тут пройшли його студентські роки, навчалася старша донька, жили друзі.
– Приїхав до Бахмуту 31 грудня, люди переважно ховалися у пунктах незламності. Там тепло було, генератори, чай, їжа, ялинки прикрасили. За стінами – обстріли, «прильоти», а люди готуються до свята. Такий контраст. Просто як паралельна реальність.
КОМАНДА
Роботи пошуковцям не меншає, списки зниклих поповнюються тими, хто виїхав в евакуацію та перестав виходити на зв’язок.
– Таких випадків небагато, але бувають, – каже Андрій Жовтоног. – Тоді доводиться телефонувати до лікарень та моргів тих міст, куди люди виїхали, зв’язуватися з місцевими волонтерами. Як правило, у цьому випадку зниклі мають складні захворювання, провали у пам’яті.
Також, як і до війни, іноді буває, що люди йдуть із дому через непорозуміння, сварки, побутові проблеми. Йдуть, не повідомивши рідних, а ті подають їх у розшук.
Витримувати такі обсяги роботи допомагає злагодженість команди. Іван Суботін розповідає про допомогу колег-пожежників. Зокрема про Анатолія Фоміна, який приєднався до пошукового руху майже з першого дня його існування на Донеччині:
– Раніше він постійно виходив на пошуки на місцевості, а зараз у свій єдиний вихідний доправляє та роздає гуманітарну допомогу у гарячих точках Донеччини. Пошуковець Борис Мохінько також допомагає зі збором гуманітарки.
У пошуковому чаті активно допомагають розшукувати зниклих кілька десятків добровольців. Розповсюджують інформацію про зниклих у соціальних мережах, спілкуються з рідними Ірина Ярошенко, Ольга Рачок, Оксана та Юлія Бринзарь, Наталія Конова, Анастасія Яцевич.
Ірина ДІМІТРОВА