Лише за добу з початку повномасштабної російської агресії 24 лютого 2022 року українці перерахували на допомогу армії фонду «Повернись живим» 20 502 560, 36 гривень. Масштаби волонтерського руху в Україні вражають весь світ. Вони вражають і нас самих. Бо до того моменту ми, українці, ще не розуміли своєї справжньої сили. А вона – величезна.
Нещодавно журнал NV провів дослідження і підрахував, хто найбільше донатить на ЗСУ. Так ось, загалом українські приватні компанії, банки, благодійні фонди та громадяни банківськими переказами задонатили 98,9 млрд гривень або 2,7 млрд доларів. І ви здивуєтеся, але майже третину цієї суми перерахували саме пересічні українці – більше, ніж банки та приватні компанії разом.
Важливий момент: майже 100 мільярдів гривень донатів – це лише офіційні перекази. Ця сума абсолютно не враховує сотень тисяч платежів, мільйони та мільярди гривень, що їх збирають не великі фонди, а «маленькі» волонтери, які роблять зовсім не маленьку справу з закриття локальних потреб конкретних військових підрозділів.
На сьогодні абсолютно неможливо порахувати, скільки саме людей в Україні стали такими «маленькими» волонтерами. На них фактично перетворилися всі громадяни, які мають родичів чи друзів у ЗСУ. Бо спочатку хочеться допомогти чоловікові, потім стають відомі потреби його побратимів – і понеслося.
Олена Золотарьова волонтерить із 9 травня 2014 року, коли купа маріупольців вийшли на вулиці міста, щоб підтримати терористів, які з боями захопили управління поліції. Наступного дня вона з мамою пішла до блокпосту ЗСУ, щоб запитати хлопців, що їм потрібно. А головне – показати, що не всі у Маріуполі такі, як ті люди, що заважали нашим військовим виконувати свою роботу.
Попри те, що її волонтерська діяльність не може порівнюватися з тими обсягами допомоги, які здійснюють «Повернись живим» та інші великі фонди, Олена вважає свою ділянку дуже важливою:
– Якщо в 2014-2015 роках хлопці дійсно стояли на блокпостах у гумових шльопанцях, ми везли їм взуття, шкарпетки, питну воду, їжу, то зараз запити геть інші – тепловізори, дрони, автівки. Кожен волонтер бере на себе комунікацію з якимось окремим підрозділом і закриває його потреби. Звісно, ми не зможемо придбати танк, але загалом багато чого можемо. Можемо швидко полагодити автомобіль, невеликими партіями закуповувати якесь обладнання. Можливо, це зробило би і міністерство, але то зайняло б більше часу, якого на війні, як відомо, обмаль.
За словами волонтерки, напередодні повномасштабного вторгнення активність зборів помітно впала. Армія за вісім років значно розвинулася, ставала більш забезпеченою з боку Генштабу та Міністерства оборони. Потреба у волонтерський допомозі зникала. Проте у лютому 2022 року все змінилося.
– Я не можу взяти в руки зброю і піти на фронт. Але я можу бути корисною для тих, хто на фронті. Вважайте, що це мій фронт, мій вклад у перемогу. Ось чому я тут, в Україні, а не за кордоном. Ось чому я не зупинюся у своїй справі, доки ми не звільнимо нашу землю.
Звісно, що у кожної людини будуть власні причини для того, щоб зайнятися волонтерською діяльністю. Але більшість тих, хто не воює, вважають, що мають тоді допомагати ЗСУ в іншій спосіб.
–Я відчуваю себе боягузом через те, що я не на фронті, – пояснює свою мотивацію волонтер Євген Явтушенко. – Так, у мене є 100 500 причин, чому я більш корисний тут, і насамперед – за станом здоров’я (хвора спина, з якою я борюсь кожен день вже 11 років). Але коли я бачу дідів за 50 на фронті (які стовідсотково мають більше проблем зі здоров’ям), депутатів (наприклад, Барну), великих спортсменів (наприклад, Стаховського), то я розумію, що це відмазки. І єдина реальна причина – те, що мені страшно. І для мене повністю екіпірувати якогось знайомого на фронт – це спокутування вини, яку я відчуваю, коли хтось з друзів гине на фронті. Бо кожен раз у мене відчуття, що я мав був бути на його місті, але я сцикло.
Євген впевнений, що волонтерство в Україні набуло таких величезних масштабів через те, що громадяни воліють впливати на владу, на вибір шляху, на розвиток подій.
– Українці найбільше відрізняються від русні тим, що залучені до розбудови держави і впевнені, що можуть своєю допомогою впливати на перебіг війни. Тому я знаю, що маю допомагати, бо саме моя допомога потрібна країні і війську, що вона щось змінює, і що без мене країна може не впоратися.
Щомісяця Євген Явтушенко віддає 20% заробітку на волонтерство, з них половину – фонду «Повернись живим», а решту – на адресну допомогу тим військовим, кого знає особисто. Коли розуміє, що власних коштів не вистачає, інколи сам організує збори. За 15 місяців війни він оголосив 12 зборів, залучивши 3,6 мільйона гривен. І якщо екстраполювати фінансовий результат ось цього конкретного «маленького» волонтера на діяльність сотень тисяч його колег, то може виявитися, що їхній внесок у нашу Перемогу вже є більшим, ніж фінансування армії всією державною машиною.
Опитування, яке 7-15 травня 2022 року провів фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром політичної соціології, показало, що до волонтерської діяльності залучені більше половини дорослого населення Заходу та Центру України (56,9%).
І є підстави вважати, що ця проактивна частина суспільства стане основою у післявоєнній відбудові України.
Саме на це вказують експерти фонду «Демократичні ініціативи», аналізуючи феномен волонтерства під час війни: «Особливо цей потенціал може розкритися після завершення війни, коли усвідомлення активістами свого волонтерського досвіду та його відмінностей із досвідом інших груп соціуму вимагатиме політичної суб’єктності у післявоєнному житті».
Тож маємо сподівання, що після Перемоги в Україні з’являться нові сили, до складу яких увійдуть не професійні політики, а новий клас небайдужих громадян, загартованих під час війни активною волонтерською діяльністю.
Ганна САВЧЕНКО