Через військовий стан цьогорічні випускники 11 класів замість класичного ЗНО складали національний мультипредметний онлайн-тест з української мови, математики та історії України. Максимальні 200 балів з усіх трьох предметів отримали 458 з понад 155 тисяч українських випускників. На Донеччині найвищий бал здобули 10 випускників (з 4 145 тих, хто складав тести). Серед них — Валерія БОНДАР, випускниця Валер’янівської школи Волноваського району Донеччини. Про підготовку до іспитів та стереотипи, пов’язані з навчанням у сільській школі, дівчина розповіла «ГРОМАДІ Схід».
Валерії 16, і вже двічі за своє життя вона втікала від «руського миру». 2014-го її родина вимушено переселилася з Донецька до села Валер’янівки під Волновахою. 2022-го історія повторилася – знову довелося їхати, аж під Одесу.
Попри всі перепони дівчина не пустила нанівець старання останніх трьох років, коли вона сумлінно готувалася до ЗНО. Практично всі необхідні знання отримувала від вчителів Валер’янівської школи, безоплатно. З репетитором займалася лише англійською.
— Наші вчителі з різних предметів самостійно організовували додаткові заняття для всіх охочих один чи два рази на тиждень. Вони хотіли допомогти нам краще розібратися в своєму предметі, не беручи за це грошей. Їм було важливе наше майбутнє, це відчувалося. Вважаю, що свій успіх я здобула тільки завдяки їхній праці та турботі, – каже випускниця.
На її думку, стереотип, що учні сільської школи не мають розраховувати на високі досягнення – брехня. Валерії є з чим порівнювати – після евакуації на Одещину вона влаштувалася до місцевого ліцею, де довела, що підготовлена не гірше за однолітків. Навіть навпаки..
— Я на собі відчула різницю між навчанням у сільській та міській школах. І перше, що я зрозуміла, що мій рівень знань значно вищий, ніж в однокласників. Можливо це через кількість дітей в класі, бо до ліцею я прийшла тридцятою ученицею, а у Валер’янівці нас було всього 12. Також тут не проводять позаурочних занять – хто хоче вчитися додатково, має сплачувати репетитору. А ще дуже відрізняється ставлення вчителів до дітей та учнів до педагогів – в нас якось більше цінували працю вчителів.
У Валер’янівці залишилася краща подруга Валерії, вчителі та деякі родичі.
— З подругою ми намагаємося підтримувати одна одну, як можемо, спілкуватися кожного разу, як з’являється зв’язок. Залишитися – це вибір людей, і я точно не маю права їм щось радити. Можу говорити тільки за себе: я щиро рада зараз бути тут, а не там. Мені навіть уявити важко, що відчувають люди під цілодобовими обстрілами. Тут також неспокійно, але все одно набагато тихіше, ніж в Донецькій області. Нещодавно навіть у нас тут рекорд був – близько трьох днів без сирен.
Наразі дівчина обирає навчальний заклад. В 11 класі вона вирішила пов’язати життя з програмуванням – сподобалися роботи старшого брата, який навчається за спеціальністю «Комп’ютерні науки».
— Скоріше за все, мій вибір зупиниться на Одеському університеті, бо я не впевнена, що готова зараз їхати далеко від батьків. Війна навчила мене ще дужче цінувати кожну хвилину з рідними, – каже випускниця.
За словами Валерії, дуже складно дивитися у майбутнє, коли кожні вісім років твій дім бомбить росія.
— Мені здається, що через загарбників мій патріотизм значно посилився. Я дуже люблю Україну, вдячна захисникам, які боронять наші землі, вірю у Перемогу та мрію, аби вона настала якнайшвидше.
Анастасія ХАРІНА/Громада