Олег Ткаченко – підприємець, волонтер, капелан, батько п’ятьох дітей. Понад півтори роки він доставляє гуманітарну допомогу та евакуює людей із прифронтового Вугледара. Про те, скільки людей залишається у місті, яке систематично і нещадно знищують росіяни, та як відбувається евакуація під обстрілами, волонтер розповів редакції «СХІД now».
ЛЮДИ ВИТРИМУЮТЬ ТАМ, ДЕ ВИХОДЯТЬ З ЛАДУ МАШИНИ
З Олегом вдалося поговорити, коли він збирався до Чехії за новим авто для евакуації. За його словами, під час «подорожей» до прифронтових міст автомобілі дуже швидко виходять з ладу.
– Люди витримують. А машини – ні, – каже волонтер.
До рідних у Чехії він повезе 74-річну жінку, яку вмовив виїхати з Вугледара. За день до цього Олег вивіз із міста ще двох людей. Загалом з початку вторгнення його волонтерській команді вдалося евакуювати близько 1500 вугледарців.
Досвід волонтерства Олег Ткаченко має з 2014 року. Довелося побувати у найгарячіших «точках» – в Авдіївці, Пісках, Мар’їнці, Дебальцевому. З 2016 року у прифронтовій Мар’їнці працювала пекарня родини Ткаченків «Татків хліб», де випікали близько 40 сортів хліба на заквасці, приготовленій за особливим рецептом. Під час повномасштабного вторгнення пекарня працювала до останнього, аби забезпечити людей хлібом. Вивезти зрештою вдалося лише частину обладнання.
У квартиру у Вугледарі, де жила родина волонтера, «прилетіло» ще навесні минулого року. Рідних врятувало лише те, що напередодні вони поїхали до Мар’їнки, де тоді ще було не так гучно.
Цьогоріч бої навколо Вугледару інтенсивніші, але обстріли самого міста менш потужні. Тож найскладніші випадки евакуацій були до цієї зими – доводилося вивозити людей під бомбардуваннями, проїжджати повз танкові бої. Одного разу після виїзду з Вугледару – тоді Олег евакуював людей з інвалідністю – в автівки пробило колесо. Мобільного зв’язку не було, зателефонувати комусь, хто б виїхав назустріч і забрав бодай людей, не вдавалося. Довелося залишити евакуйованих у підвалі і шукати зв’язок, аби зв’язатися з дружиною і організувати зустрічну машину. Пригадує Олег і минулорічну евакуацію під час звільнення від росіян Павлівки, розташованої поруч із Вугледаром. Ще йшов бій і проходила зачистка села українськими військовими, а волонтери вже вивозили з околиці трьох людей.
ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ ДОВОДИЛОСЯ ВИНОСИТИ З КВАРТИР НА РУКАХ
Зараз Олег зі своєю командою приїздить до Вугледару двічі на тиждень, тоді як торік бували тут по 4-5 разів.
– Наша волонтерська команда відразу не мала на меті масову евакуацію, а вирішила вивозити самотніх літніх людей, з інвалідністю, зі складними хворобами – тобто, тих, кому важко навіть самостійно вийти з дому, вже не кажучи про виїзд. Інколи доводилося їх визволяти із зачинених квартир та виносити на руках.
Літніх людей та людей з інвалідністю вивозили з Вугледара до закладів, за попередньою домовленістю підготовлених для їхнього проживання.
– Якось евакуювали двох маломобільних людей до спеціалізованої установи у Дніпрі. Попередньо з працівниками цього закладу ми домовилися, що евакуйованих зустрінуть. Але ця домовленість чомусь не спрацювала, і вже у Покровську ми зрозуміли, що не знаємо, куди веземо людей. Довелося обдзвонити купу інстанцій, поки зі мною не зв’язалися з департаменту охорони здоров’я Дніпропетровської ОВА і не запевнили, що людей приймуть.
Саме команда Олега Ткаченка цієї весни евакуювала з міста останню родину з дитиною, яка мешкала у гуртожитку.
– Ця евакуація відбулася трохи спонтанно. В той день машина одного з волонтерів вночі застрягла у багнюці і ми на джипі поїхали його витягати. Тоді й вирішили заодно заїхати і забрати цю родину.
ЧОМУ ЛЮДИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ
За словами Олега, наразі у Вугледарі залишається до 200 людей. Майже всі вони постійно живуть у підвалах і виходять лише до волонтерів, які привозять не тільки продукти, одяг, побутову хімію, а й питну воду. У місті її, як і світла, немає з весни минулого року. Для тих, хто залишається, доступна лише технічна вода, яку не можна пити.
А ще через відсутність інтернету люди майже не знають про ситуацію з безпекою в інших містах. Така невідомість лякає і примушує залишатися. Олег каже, що аби вмовити людину виїхати, іноді достатньо спокійно і без осуду з нею поговорити.
– Кожен, хто залишається у місті, має на те свої причини. Дехто важко хворіє і розуміє, що навряд чи перенесе складну дорогу. У когось є лежачі родичі, яких він не хоче кидати. Є літні люди, які залишаються, аби жити за рахунок гуманітарної допомоги, а заощаджені пенсії відправляти дітям, яким складно без допомоги сплачувати за орендовану квартиру десь в Одесі. Багато зустрічав і тих, хто очікує, що українські військові от-от виженуть росіян і у місті можна буде жити. Є різні люди, і не варто навішувати ярлики на тих, хто не хоче евакуюватися. Завдання волонтерів не оцінювати їхні вчинки, а цінити їхні життя та безпеку, підтримати їх, коли вони вирішать виїхати, і розуміти, що всі вони – громадяни України.
ІСТОРІЯ МАРІЇ ПАВЛІВНИ, ЯКА НАВАЖИЛАСЯ ВИЇХАТИ ДО ЧЕХІЇ
74-річна Марія Павлівна жила у Вугледарі з 1971 року. За її словами, жорсткі обстріли почалися тут у квітні минулого року. Наразі у місті не залишилося жодного цілого будинку, майже у кожному – товсті тріщини або пробиті наскрізь стіни. Лише з її кварталу загинули вісім людей, яких Марія Павлівна знала особисто.
– Спочатку ховали біля церкви, самі копали яму, робили хрести з гілок, на кладовище ніхто не ризикував ходити. Потім стали ховати біля під’їздів, бо й до церкви було небезпечно дістатися, – згадує жінка.
Саму пані Марію декілька разів контузило, вона частково втратила зір та слух.
Якось вона готувала на кухні, коли снаряд влучив у квартиру і пролетів її наскрізь, пробивши стіни і підлогу. Жінку штовхнуло ударною хвилею і вона впала між стіною і холодильником. Можливо, це й врятувало від загибелі. У зруйнованій квартирі меблі потрощило на дерев’яну тирсу, весь одяг, який був у шафі, нею забився і став повністю непридатним. Тож до підвалу, де ховалися від обстрілів жителі ще чотирьох квартир, Марія Павлівна прихопила лише документи та свого пекінеса. Аби не потрапити під обстріл, жінка старалася не виходити зайвий раз на вулицю – тільки аби вигуляти собаку.
– Особливо страшно у підвалі було взимку та восени, коли рано темніє. Майже цілими днями доводилося перебувати у нашому сховищі. Були такі потужні обстріли, що розкладачка, на якій я спала, постійно тряслася, ніби її хтось розхитував.
Їжу спочатку готували на кострі біля під’їзду, а потім на буржуйці, яку встановили у підвалі. Але в спеку на такому пристрої куховарити стало неможливо. Згодом у підвалі залишилося лише троє людей.
– Виїхати не проблема, волонтери щодня приїздили і вмовляли. Але куди їхати? У мене пенсія маленька, а у чужому місті треба заплатити за оренду житла, комуналку, купити продукти. Знаю людей, які з евакуації повернулися назад, бо не мають, за що жити. А до Вугледара волонтери завжди привезуть і хліба, і води, – так розмірковувала Марія Павлівна, поки через постійний страх і проблеми зі здоров’ям не погодилася виїхати до родичів у Чехію, куди її обіцяв довезти Олег Ткаченко.
Жінка розповіла, що була здивована, коли проїжджала повз міста та села Донеччини, віддаленні від лінії фронту. Вона вважала, що по всій території регіону такі ж сильні руйнування, як і в Вугледарі.
«ТАТКІВ ХЛІБ» ДЛЯ ФРОНТОВИХ МІСТ
Олег Ткаченко вірить як у нашу Перемогу, так і у післявоєнне відновлення Донеччини. Він зізнається, що по-іншому не може, бо ця віра допомагає не опускати руки, ризикувати і починати все спочатку.
Наразі Олегу вже вдалося відновити роботу своєї пекарні у Покровську. Як підприємець він відкрив точки продажу у Покровську, Селидовому та Мирнограді. А як волонтер знову доставляє безоплатний хліб туди, де найбільш гаряче – до Авдіївки, Великої Новосілки, Вугледара і сіл навколо нього, а також до лікарень у Селидовому та Кураховому.
Ірина ДІМІТРОВА