Кілька днів тому у Часів Ярі російські снаряди влучили у будівлю хоспісу, який був прихистком для самотніх стареньких з прифронтових населених пунктів Донеччини. Волонтери, що опікувалися хоспісом протягом останніх років, вимушено перевезли його з Часів Яру до більш безпечного регіону України. Як живеться волонтерам та їхнім підопічним на Хмельниччині — в історіях та фото з місця нового перебування.
Люди поруч
Опинитися в поважному віці на самоті — чи не найважче життєве випробування. І це, здається, навіть не про ту останню склянку води, а про розбиту вдрузки чашку, з якої колись за родинним столом пили запашний трав’яний чай. Особливо гірко, коли цей непростий етап доводиться проживати на війні. І справжнє диво — зустріти тих, хто не засуджує, не вказує на «помилки молодості» чи вади характеру, а просто допомагає вижити. Склеює, як може, ту розтрощену долею та війною чашку…
Тепер 50 жінок та чоловіків живуть у приміщенні колишньої школи в селі на Хмельниччині. Людмила, яка разом з чоловіком та дітьми опікується старенькими, може розповісти історію про кожного. І всі вони вражали б відчуттям безвиході, страху та відчаю. Якби не люди поруч.
…Біля віконця лежить Лідія Дмитрівна з Бахмута. 1945 року вона 18-річною пішла працювати телеграфісткою на вузол зв’язку Донецької залізниці. Попри юний вік та тендітність потім була вантажником на продовольчому складі. Згодом подалася до одного з медичних закладів міста, де й працювала до самої пенсії — допомагала лікарям та медсестрам рятувати життя. Коли на жінку накочуються спогади, каже, що має купу подяк та ювілейних медалей. Вона ними дуже пишається, хоча вже давно не може їх навіть побачити. У травні 2022 року сусіди звернулися до волонтерів хоспісу — 95-річна Лідія Дмитрівна залишилася сама у будинку, що тремтів від обстрілів. Її чоловік давно помер, а син кілька років тому зник безвісти. Лідія Дмитрівна не ходить, обслуговувати себе самостійно не може.
…Її сусідка Валентина Іванівна народилася 1944 року на Харківщині. Вийшла заміж і народила доньку вже на Донеччині. Почала працювати у кошторисному відділі будівельного тресту в невеличкому шахтарському містечку Торецьку (тоді Дзержинськ). Здобувши вищу освіту, перейшла до бухгалтерії, де й пропрацювала до виходу на пенсію. Сім’я переїхала до сусіднього Бахмута. Донька виросла, створила свою родину, переїхала до іншого міста. Чоловік помер, і Валентина Іванівна лишилася сама. Жінка захворіла на цукровий діабет. Хвороба прогресувала, а цьогоріч через стрес від постійних обстрілів відмовили ноги. Донька звернулася до волонтерського хоспісу з проханням прийняти маму на тимчасове проживання, доки вона не вирішить, як і куди її перевезти. Але у травні будинок пані Валентини був зруйнований, як і житло її доньки. Повертати жінку рідним поки що нема куди.
…Свою нову сім’ю у хоспісі знайшла привітна та щира Наталя. Їй ще немає й 50 років, але вона живе з діагнозом ДЦП. У дитинстві дівчинку намагалися вилікувати, для чого батьки й переїхали з Росії до України, де, вважалося, медицина краща. Оселилися у бараку в Часів Ярі. Всі сили сім’я спрямовувала на лікування доньки, при цьому батьки зовсім не дбали про її освіту. Тому дівчинка навчилася потихеньку ходити з ходунками, але була неграмотною та непристосованою до життя. Коли батьків не стало і Наталя залишилася абсолютно одна, їй страшно було залишатися одній у кімнаті, тому вона часто спала на вулиці. А вдень їздила на колісному кріслі та просила милостиню. Потім Наталю «прихистила» багатодітна ромська родина, яка хоч й давала жінці кожного дня тарілку супу, але забирала всю її пенсію. Несподіваний напад епілепсії змінив плани її «опікунів» — жінку привезли до міської лікарні та залишили. Повертатися не було куди, тому тепер Наталя має велику родину у хоспісі.
Звісно, розповідаючи про себе, старенькі часто «забувають» трагічні моменти свого життя — як їх зрадили найближчі чи як вони самі робили комусь боляче. Але так влаштована психіка людини — пам’ятати тільки те, що дає можливість триматися. Людмила зізнається, що спілкуючись зі старенькими, наче вивчає історію: країни, регіонів, міст, вулиць, підприємств. Збираючи їхні спогади, вона створює в хоспісі атмосферу сім’ї — де у всіх було минуле, є сьогодення без голоду та страху, і може бути майбутнє.
Чоловічі справи
Сказати, що понад добу везти з Часів Яру тридцять маломобільних людей було складно, то не сказати нічого. Вдягнуті у памперси, старенькі їхали через всю країну автобусом та волонтерськими автівками. Наприкінці шляху водій автобуса трохи заблукав, тому вивантажив неходячих пасажирів прямо при дорозі у селі. Волонтерам потім довелося ще 18 кілометрів перевозити по кілька людей легковими авто. Вони кажуть: те, що усі доїхали живі та без нових проблем зі здоров’ям, можна вважати дивом.
Пан Олег у хоспісі найголовніший з їжі — матеріальної та духовної. Він вважає, що на новому місці підопічні прижилися добре. Чисте повітря, гарний клімат, красиві краєвиди сприяють поліпшенню фізичного та морального стану літніх людей. А Олег намагається зробити їхнє життя трохи яскравішим — вигадує для стареньких смачні страви, які тут подаються наче у ресторані. Пан Олег у цьому профі: може будь-кому дати майстер-клас з виготовлення, наприклад, баняка фірмового капусняку на пів сотні людей.
У справах харчування йому трохи допомагають й самі підопічні. Він з усмішкою розповідає, як вже на новому місці баба Галя ультимативно вимагала організувати город. Виділили їй ділянку, де жінка все літо пестила зелень, огірки та помідори, а потім з гордістю презентувала городину за столом.
…Сергій теж намагається бути корисним у господарстві: допомагає на кухні, порається на городі, ремонтує приладдя. Йому вже за 60 і він довго може розповідати про своє класичне життя шахтаря у Горлівці. Працював на відомій «Кочегарці», спробувавши себе майже на усіх підземних посадах, а після скорочення був і водієм, і автослюсарем. Одружився, народилася донька, але родинне життя не було безхмарним. На початку війни під час обстрілів отримав контузію, пролежав кілька годин на морозі, через що йому ампутували ступні. Донька наче зголосилася взяти до себе, він з її родиною навіть поїздив по світу в евакуації, але вже у Костянтинівці, де вона купила будинок, не склалося — і Сергій пішов на «вільні хліби». Через два місяці його побили та обікрали. У лікарні, куди він потрапив з травмами, зателефонували до хоспісу — треба ж було Сергію десь жити після одужання. Він тут прижився, але, каже Олег, досі мріє про власний будинок.
…Віктор Микитович, він же «Вітьок» — улюбленець всіх жінок хоспісу. До Часів Яру його привезли майже нерухомого: взимку 2019 року колишній тракторист впав на шляху до власного будинку у прифронтовому селищі Новоайдарського району на Луганщині. Складний перелам колінного суглоба довелося лікувати довго, працювати після цього Віктор не зміг. За комунальні борги відімкнули електрику в його будинку, де він довгі роки наглядав за старенькою мамою. Зв’язок з колишньою дружиною та дітьми був давно втрачений, тож Віктора взяли під опіку хоспісу. За допомоги волонтерів він отримав офіційний статус людини з інвалідністю, має соціальні виплати, також мріє про самостійне плавання. Але повномасштабне вторгнення ворога на територію України порушило його плани — селище, де він жив, тимчасово окуповане, повертатися просто нема куди. Тому Віктор поїхав разом з хоспісом на Хмельниччину — жити та допомагати волонтерам облаштовувати новий прихисток.
Відбитки долі
У хоспісі живуть не тільки волонтери, як Олег та його родина, а й працівники — хтось готує, хтось прибирає, хтось лікує та доглядає. Нянечка Світлана працює зі старенькими давно, тож вирішила евакуюватися разом зі своїми підопічними. Людмила просто ходила до церкви, де служить пан Олег, а тут їй запропонували працювати на кухні. Сашко — господарчий працівник, теж переїхав з Часів Яру.
А Софія, дружина адміністратора хоспісу Геннадія, фільмує історію. У фотопортретах та художніх замальовках, які вона робить чи не кожного дня — відбитки доль. Інколи таких, що просяться у сюжет драми або давньогрецької трагедії. Але інколи й мелодрами.
Знайомтеся: Галина Іванівна, її чоловік Анатолій Іванович та брат чоловіка – Іван Іванович (у народі – «тріо Івановичів»). Подружжя жило довге та щасливе життя у Сіверську Бахмутського району. Працювали: він – у соляній шахті, вона – на швейній фабриці. Виховали та виростили сина. Брат працював на доломітній шахті та жив зі своєю родиною на сусідній вулиці. Коли Сіверськ почали активно обстрілювати, всім разом довелося перебиратися до підвалу. Під час одного з обстрілів Галина Іванівна бігла сходами, впала та отримала страшну гематому на пів обличчя. На прохання рідних працівники організації «Проліска» вивезли їх до Часів Яру та поселили у хоспісі. Так «Іваничі» отримали прихисток та триразову гарячу їжу, за якою дуже скучили у підвалі. Разом з усіма сім’я виїхала до Хмельницької області. А тут чекала несподівана, але приємна зустріч: Галина, одна зі старожилів хоспісу, років 45 тому працювала в Сіверській міськлікарні, де вони з Іванівною і познайомилися. Дівчата «віку щастя» довго сиділи, згадували молодість, ділилися новинами та пережитим. Зараз Івановичі вже повністю адаптувалися, рани (і фізичні, і душевні) майже загоїлися, з’явилися нові знайомі.
Місцеві на появу хоспісу у колишній школі відреагували по-різному. Завдяки сільській владі вдалося орендувати приміщення, в якому часовоярці вже відновили кухню, поставили бойлери та душові кабінки, а оскільки планують облаштовуватися на зиму, то й готують приладдя для обігріву. Хтось з селян залюбки ділиться врожаєм з городини, з кимось вдалося налагодити взаємовигідні стосунки щодо постачання до хоспісу домашнього молока та свіжих яєць. Але інколи з-за паркану можна почути: мовляв, то через вас війна та гинуть наші хлопці.
Олег каже, що сперечатися не бачить сенсу, хоч він сам є ветераном АТО. А його підопічні, на щастя чи на горе, вже мало що розуміють у поточній ситуації: через поважний вік чи важкі хвороби вони переважно живуть у своєму світі, який інколи вигулькує в реальність дивним чином. Волонтер розповідає, як щоранку біля його кімнати з’являється одна з жінок з питанням: «Коли сьогодні автобус до Авдіївки?». Спочатку їй намагалися пояснити, що там небезпечно, та й взагалі звідси до Авдіївки автобуси не ходять. Але марно — наступного дня жінка знов приходила і запитувала те саме. Тож довелося розробити стратегію: їй просто кажуть, що сьогодні рейсу немає. І вона спокійно продовжує жити далі.
На щастя, під час обстрілу хоспісу у Часів Ярі ніхто не постраждав. А дві новенькі бабусі, яких волонтери вивезли з-під обстрілів, тепер їдуть на Хмельниччину — у новий дім…
Єлизавета ГОНЧАРОВА/Громада
Фото Софії Ткачової