Олена ШЕВЧУК, яка після окупації Донецька у 2014 році переїхала до рідного Торецька, знов змушена налагоджувати власне життя у нових реаліях. Тепер її прихистком став Дніпро, звідки Олена допомагає координувати гуманітарну допомогу у рамках Коаліції «На лінії зіткнення». І хоча активісти Коаліції були змушені виїхати якомога далі від лінії фронту, це не заважає їм підтримувати напрацьовані зв’язки та фіксувати феномен згуртованості громад.
Хулігани від культури
На початку війни Олена Шевчук майже у перших рядах долучилася до створення у Торецьку активної української спільноти. Охочих брати участь у волонтерському русі та патріотичних заходах вистачало. Проте Олена прагнула задіяти якомога більше місцевої молоді – на виріст. Адже на вільних територіях Донеччини та Луганщини відкривалося стільки нових цікавих проєктів, що охопити їх обмеженою групою людей було просто неможливо.
Шевчук стала однією зі співорганізаторок у Торецьку всеукраїнського фестивалю «З країни в Україну». А згодом у межах «Культурного майнінгу», за який теж взялася Олена з командою, у місті з’явилася ініціативна група підлітків «Культурні хулігани». Спочатку школярі та учні місцевих коледжів самотужки прибрали та упорядкували сквер «Центральний», що давно перетворився на дикий ліс. А потім провели там феєричний діджей-виступ та майстер-класи. Спочатку дорослі приймали їх за хуліганів, які щось незрозуміле робили в захаращеному сквері. Втім коли побачили доглянуті доріжки, лави та урни для сміття, потихеньку приєдналися до роботи. Назва за «культурними хуліганами» закріпилася, і вони ще не раз привносили у життя невеличкого шахтарського містечка яскраві фарби молодості та креативу.
— Всі мої «хулігани» зараз вже не у Торецьку, – розповідає Олена про своїх підопічних. – Один хлопчик служить. Він вже пройшов строкову службу, демобілізувався за місяць до повномасштабного вторгнення, а потім знов пішов до лав ЗСУ. Хтось у Дніпрі, але більшість наших активістів розпорошена по всій Україні. Волонтерять. Одна дівчинка з Торецьку навчалася в університеті у Маріуполі, жила у рідних. Ми її шукали майже три тижні, коли батьки втратили з нею зв’язок. Зараз начебто все нормально, бо їй вдалося виїхати.
Вийти зі ступору
Сама Олена з родиною виїхала у найперший день вторгнення. Каже, що не стали чекати розвитку подій, бо з власного досвіду евакуації знали про затори на дорогах, можливий дефіцит бензину. Обрали Дніпро, бо там були знайомі.
— Знайшли житло, подумали – пересидимо, але якщо що – поїдемо далі. Орендували на місяць, а живемо тут вже пів року. Я не шкодую, що виїхала. Спочатку, звісно, було максимально складно, щохвилини думалося: чи правильно, що поїхали, чи, може, варто було повернутися.
Родичі, на жаль, залишилися у Торецьку, де ситуація з кожним днем стає все більш загрозливою. Подібна ситуація склалася у багатьох активістів: небажання літніх людей їхати з рідної хати попри ризик окупації – дуже поширене явище. Такі сімейні трагедії сильно бентежать, особливо якщо враховувати мстивість окупантів, які чинять насильство зокрема й над рідними патріотів-активістів.
Олена зізнається, що волонтерити у Дніпрі вона почала не з першого дня, навіть не з першого тижня. Бо коли ти приїхав на нове місце, з розірваними життєвими зв’язками, то на облаштування йде майже увесь емоційний, матеріальний і фізичний ресурс.
— Міжнародні організації перший час теж були у певному ступорі. Ми мали масштабний проєкт Коаліції «На лінії зіткнення», до якого були залучені десятки прифронтових громад Луганщини та Донеччини. Ми залишалися на зв’язку з їхніми представниками, обговорювали, як Коаліція може долучитися до процесу безпосередньої допомоги, і через певний час почали підіймали питання перед донорами щодо переформатування проєкту – аби реагувати на реальні потреби людей.
Але поки міжнародники намагалися зрозуміти, як діяти в умовах, коли росіяни маршем пруть по Луганщині, активісти вже працювали. Всі перші волонтерські заходи відбувалися за донати небайдужих українців та іноземців. Спрацювали особисті зв’язки активістів, які організовували промокампанії, перебуваючи у різних регіонах України або за кордоном. Корисними стали і пости у соцмережах.
— Першим приводом вийти зі ступору та згуртуватися для допомоги стала трагедія торецьких родин, які втратили своїх дітей, коли росіяни розстріляли маршрутку з охопленого вогнем Харкова. Нею студенти намагалися виїхати до рідних у Торецьк, де ще було відносно тихо. Це була неймовірно важка історія – окупанти довго не давали можливість забрати навіть тіла, які лежали просто на трасі. Ми шукали гроші на перевезення тіл та поховання, бо на тлі цієї страшної трагедії сім’ї були не в змозі вирішувати ще й фінансові проблеми.
Хто і як допомагає на лінії зіткнення
Тож, хоча активісти поїхали зі своєї «лінії зіткнення», вони намагалися триматися разом. До речі, один з координаторів Коаліції Андрій Полухін — один з «кіборгів» 2014 року, капелан та військовий медик. Він знову пішов воювати, от тільки нещодавно отримав відпустку, а колеги, звісно, весь час збирали йому допомогу, підтримували та дуже за нього переживали.
Коаліція активно бере участь у програмах доставки гуманітарної допомоги: закупають, формують вантажі, везуть. Першим напрямком було забезпечення ліками прифронтових міст та селищ. Певний час було просто неможливо знайти препарати, які люди приймають на постійній основі при лікуванні щитоподібної залози – всі пам’ятають ажіотаж через ймовірність радіоактивного зараження. А активісти шукали, довозили і точково видавали тим, хто без цих ліків просто не виживе.
— Відправляли дуже багато вантажів – всі вже не згадаєш. Було два тижні таких, що допомога їхала до наших прифронтових громад майже щодня. Кудись встигали, кудись ні. Наприклад, інформація про окупацію Світлодарська надійшла, коли ми саме підготували великий гуманітарний вантаж під потреби громади. До Авдіївки зараз не можемо вже проїхати, тож тамтешні активісти забирають гуманітарку самі. У кожному населеному пункті залишився хтось зі старих знайомих, хто працює у ВЦА. Тож, нам не складно організовувати розумну логістику, виконувати адресні та точкові замовлення найбільш незахищених верств населення, реагувати на запити.
Олена каже, що останні місяці топ запитів починається з матеріалів для перекриття даху та ремонту вікон, зруйнованих обстрілами. А ще просять місткості для води, бо на Донеччині постійний її дефіцит. Багато возять продуктів та засобів гігієни. Намагаються виконувати замовлення сіл та селищ, куди мало хто возить гуманітарку.
— Є ті, хто шукає допомогу, і є ті, хто її чекає на місці, хто буде розповсюджувати та контролювати. Домовляємося з активістами: ми фасуємо – вони забирають та роздають. Застосовуємо різні способи взаємодії. Наша Коаліція — це павутиння зв’язків, що націлені на живі потреби. А наші бенефіціари – не умовна «тисяча осіб», а конкретні люди, які потребують невідкладної допомоги.
Вже все доволі однозначно
Олена не береться прогнозувати, чи може її рідний Торецьк стати окупованим. Але вона усвідомлює: місто находиться настільки близько до лінії фронту, що шансів на спокійне життя не залишається. Проте у громаді за вісім років багато чого змінилося: від декомунізованої назви та особистостей при владі до ставлення місцевих до війни.
Попри поширений стереотип про «сепарський» регіон, я бачу величезні зміни. Наприклад, один з торецьких телеграм-каналів, який раніше можна було назвати «нє всьо так однозначно», тепер наповнений дуже патріотичними українськими сенсами. Люди почали один одному допомагати без примусу і природно. Це те, чого не було у 2014 році. Звісно, ми між собою обговорюємо випадки колабораціонізму, як от у Щасті чи Рубіжному. Деякі люди все життя працювали на держслужбі або у бюджетній сфері України, а потім без вагань переходять на бік ворога. Проте так чи інакше вони проявляли свою позицію і раніше, тож це все ж очікувані історії.
Чи можливий колабораціонізм тореччан у разі окупації міста – хто зараз може передбачити подібні речі? Однак Олена впевнена, що суспільство стало іншим, бо виросло нове покоління небайдужих та активних містян. А відтак, всі волонтерські акції та фестивалі точно не були зайвими та безкорисними. Хоча б заради розуміння більшістю того, що Торецьку нема чого робити у складі невизнаних формувань чи росії. Люди відчули енергію змін і тепер їх не так просто змусити вірити пропаганді. Ті, хто зараз виїжджає в нові громади, транслюють вже зовсім інші меседжі про донецький край, міста та людей.
— Рух у вулику вже не зупинити: люди почали відчувати себе активними членами суспільства, від яких багато що залежить. До нового виклику громади набагато більше готові, ніж вісім років тому. Я зараз відчуваю впевненість: набираєш номер і розумієш, що на тому кінці слухавки одразу все запрацювало, і далі весь ланцюг буде успішним.
Єлизавета ГОНЧАРОВА/Громада