У прифронтових містах і селах Донеччини досі залишаються люди. Вони живуть там попри страшні обстріли та руйнування, відсутність води, подекуди і світла, роботи, працюючих магазинів та аптек. Вижити їм допомагають волонтери, які везуть і везуть на Схід гуманітарну допомогу, сподіваючись вмовити евакуюватися бодай кількох людей. Одна з таких відчайдухів – лучанка Алла Демчук, яка представляє спільноту «Волонтери Волині з добром у серці» і міжнародну благодійну організацію «Місія Д».
Пані Алла ще з початку 2000-х років допомагає тим, хто цього потребує. Тоді вона з однодумцями збирала кошти для хворих дітей, опікувалася «сонячними» хлопчиками та дівчатками. Жінка каже, що волонтерство – її родинна традиція: прабабуся у ХІХ столітті була активісткою жіночого руху в Польщі.
ЗНАЙОМСТВО ЗІ СХОДОМ
Під час Революції Гідності та окупації частини Донеччини і Луганщини 2014 року сфера волонтерської діяльності Алли Демчук значно розширилася. Вона працювала директоркою ресторану і разом зі своїми колежанками піклувалася про харчування тих, хто перебував на Майдані та на фронті.
– Ми готували та відправляли через волонтерів партії готової їжі: котлети, шинку, ковбаси, пироги, борщові набори. А наші вареники військові на передовій вважали фартовими.
Так розпочалося її знайомство зі Сходом, а згодом пані Алла і сама почала возити гуманітарку до прифронтових міст – Мар’їнки, Красногорівки, Авдіївки, Курахового, Мирнограду, Костянтинівки.
– Ми не лише допомогу привозили, а й проводили благодійні акції «Діти заходу та сходу разом» – передавали для діток з прифронтових міст вишиванки, книги. Вихованцям Центру дитячої творчості у Мар’їнці допомогли з костюмами.
Часто бувала волонтерка у Волновасі, де її земляк – священик з Луцька Макарій Дядюсь – з 2017 року був настоятелем храму святителя Миколая Чудотворця, побудованого в пам’ять про загиблих бійців волинської 51-ї бригади.
– Востаннє ми до Волновахи поїхали на Різдвяні свята, незадовго до повномасштабного вторгнення. Везли дітям новорічні подарунки – одяг, солодощі, іграшки. Їхали вночі «бусиком» – і заблукали. Заїхали кудись у поле, проїхали кілометрів десять, зрозуміли, що їдемо не туди, повернулися на основну дорогу. А потім з’ясувалося, що дивом вціліли, бо то було мінне поле.
ДІВЧИНКА ЗІ СТИСНУТИМИ КУЛАКАМИ
Вже вранці 24 лютого Алла Демчук разом з іншими волонтерами була на Театральному майдані Луцька. Там збирали найнеобхідніше на той час – спальники, лопати, каремати, скотч, чорну плівку для окопів, старий одяг для маскувальних сіток, суху їжу, консерви.
Жінка зізнається, що кілька тижнів поспіль їй доводилося спати не більше години на добу. Вдень вона займалася збором та завантаженням волонтерської допомоги, а вночі через Telegram та Viber координувала евакуацію людей, яких необхідно було вивезти з зони бойових дій.
– Мені почали писати люди з Волновахи, Мар’їнки, Красногорівки. Вони вже ховалися від обстрілів по підвалах та боялися залишатися у місті, куди могло у будь-який момент «прилетіти». Вантажні буси з гуманітаркою, які їхали на Схід забитими, назад поверталися порожніми, тож могли забрати чимало людей. У Волновасі ми тримали зв’язок з отцем Макарієм – за допомоги місцевих волонтерів він виводив людей до місця, де їх забирали наші волонтери на авто. Так на початку березня минулого року ми багато волновасців вивезли.
Пані Алла пригадує історію лікарки з Волновахи. Жінка з інвалідністю, пересувається на візочку. Аби евакуювати її та дитину, чоловік віз їх на цьому візку п’ять кілометрів по посадках, де їх забрали волонтери. Родину перевезли до Луцька, а згодом допомогли виїхати закордон.
– Якось привезли до школи-інтернату у Луцьку людей із Волноваського району. Серед них – дівчинка з інвалідністю з мамою та тіткою. У дитини через стрес почалося загострення хвороби, її потрібно було переправити до Польщі на лікування. Задіяли всі волонтерські зв’язки, щоб вивезти їх. До самого кордону дівчинка сиділа зі стиснутими кулачками, а в її очах був такий жах, що залишалося тільки здогадуватися, що пережила ця дитина, – зі сльозами згадує пані Алла. Родину влаштували у спеціалізований санаторій, де дівчинка проходить лікування.
МЕЖА ТЕРПІННЯ
Доправляти гуманітарну допомогу (ліки, солодощі, продуктові набори, засоби гігієни, памперси і навіть бебі-бокси для новонароджених) на підтримку жителів Сходу Аллі Демчук допомагають фермер Валерій Хлібовський, вихователька Оксана Негорюк та інші небайдужі волиняни – підприємці, вчителі, священики, кухарі.
До прифронтових міст, які постійно перебувають під обстрілами, пані Алла зазвичай їде з військовими капеланами чи місцевими рятувальниками.
– З мирноградськими рятувальниками ми приятелюємо, і завжди на зв’язку. Рятувальник та волонтер Іван Суботін нас навіть справжнім українським борщем власного приготування пригощав у себе вдома.
Разом волонтери вмовляють людей евакуюватися з-під обстрілів. Але це, за словами пані Алли, наразі доволі непросто. Найчастіше люди відмовляються евакуюватися, бо бояться втратити майно. Дехто ніколи не виїздив за межі своєї області і не був в інших містах, тому не наважується покинути домівку.
– Є й такі, які вважають, що якщо вони розмовляють російською, то окупанти у разі чого їх чіпати не будуть і нічого поганого їм не зроблять. Лише згодом вони розуміють, що снаряд не питає, якою мовою ти спілкуєшся. Можливо, у людей є певна внутрішня межа, коли вони вже більше не можуть терпіти, боятися. Лише наблизившись до цієї межі, вони погоджуються виїхати.
– З Первомайки у Красногорівці довго не наважувалася виїхати жінка з сином 8-ми чи 9-ти років. Як ми її не вмовляли, вона відмовлялася. Від обстрілів ховалися у підвалі, майже жили там, не виходили на вулицю. Вона навіть фото надсилала, як облаштувала підвал для проживання. Але потім все ж погодилася виїхати до Львова.
Один з найстрашніших спогадів Алли Демчук про поїздки на Схід також пов’язаний із Красногорівкою. Тоді вона привезла допомогу і, як не намагалася, не змогла вмовити виїхати звідти жінку з дитиною. А на виїзді з міста волонтерка побачила, як евакуюють поранених та вбитих бійців. Це її неабияк вразило – люди не хочуть помічати страшної небезпеки і продовжують жити під страшними обстрілами, а поруч гинуть військові, які прикривають їх від росіян і рятують від можливої окупації.
Пригадуючи цей страшний випадок, жінка не приховує сліз. Плаче вона і коли розповідає про страшні руйнування у Мар’їнці, Авдіївці, Бахмуті.
Попри все Алла Демчук вірить, що після Перемоги зруйновану Донеччину вдасться відбудувати.
– Ми всі будемо допомагати. Але обов’язково необхідно, аби всі активні та небайдужі люди, які змушені були через війну виїхати з регіону, повернулися додому.
Ірина ДІМІТРОВА