— Просто зараз до мене у 13-ти переносках їдуть 22 коти з Маріуполя. Саме цих просто зібрали з вулиці. Вони кинуті або загублені. Волонтери у Києві шукатимуть їм нових власників, — пояснює Олександр СОСНОВСЬКИЙ, на особистому рахунку якого понад 100 врятованих котів. Майже кожного з них він знає на ім’я. Це – його складова створеного маріупольцями евакуаційного проєкту «Вивеземо».
Олександр розповідає свою історію за кермом: кілька разів на тиждень він їздить між Дніпром та Запоріжжям. В одному місті тепер його тимчасовий дім, в іншому — робота, яка по суті є волонтерством. 
СПОЧАТКУ БУЛО «ТЮ»
— Та що там їхати: година десять хвилин. Це як з якихось Позняків до станції метра «Кловська», — віджартовується Олександр на питання про втому. — Зараз моє життя взагалі змінилося докорінно. Все, починаючи з місця проживання та робити, закінчуючи моїми відчуттями самого себе. Це непросто, і, чесно кажучи, боляче.
Олександра підтримує дружина Діана Берг, мисткиня з Донецька. 2014 року Олександр та Діана зустрілися у Маріуполі. Кажуть, не було відчуття небезпеки та пекучої необхідності звідти тікати. І інтуїція їх не підвела: досить швидко місто стало хоч і прифронтовим, але вільним та націленим на розвиток. Вони впевнено зайняли своє особливе місце, заснувавши Платформу ТЮ — майданчик для креативних людей Маріуполя, де за ці роки відбулося безліч проєктів та активностей, підтриманих міжнародними донорами.
— Останній наш проєкт називався «Ось». Він мав на меті показати молоді сучасні креативні індустрії. Бо Маріуполь — промислове місто, де складно йти проти течії. Багато підлітків, в яких є задатки до творчості та креативу, виховуються у звичайних родинах, що працюють на заводі. А їм це не цікаво, вони малюють чи пишуть музику, наприклад. І от такі хлопці та дівчата якось вчаться в коледжах, бо тато сказав не бавитися малюнками, а здобувати робочу спеціальність – і там всі дивляться на них як на диваків. Громадські організації часто займаються школярами та студентами, а ті, хто навчається у коледжах та технікумах, випадають з-під їхньої уваги. Тож ми не випадково обрали саме цю категорію молоді.
Олександр згадує, як яскраво та весело проходили чисельні воркшопи: підлітків вчили знімати та монтувати відео, роботи професійні фото та дизайни. З їдеями перспективності креативних індустрій до них приїздила столична молодь, яка показувала свої фільми, ролики, рекламу.
Олександр замовкає: судячи з діалогу, який чутно у слухавці, він проходить блокпост та спілкується з поліцією.
— Дружина вважає, що в мене окремий талант — спілкуватися з людьми у погонах, — знов жартує Сашко. — Я колись робив навіть майстер-клас для митців з Подолу про те, як комунікувати з працівниками правоохоронних органів. Інколи, здавалося б, непорозуміння незначні, але на рівному місці люди роблять один одному проблеми. А я знаю, як треба поводитися: служив два роки у патрульній поліції…
ЇХАТИ ТРЕБА ОДРАЗУ – ПОТІМ ЦЕ СТАВАТИМЕ СКЛАДНІШИМ
Можливо, й цей «прокачаний» скіл допоміг родині вирватися з Маріуполя: аби дістатися безпечного місця, подружжю довелося кілька разів спілкуватися з окупантами. Але, скоріше за все, патріотичних та активних маріупольців вберегло від полону те, що на блокпостах спочатку стояли звичайні солдати з якоїсь російської глибинки. Вони не мали ще жодних «списків» і не цікавилися людьми, що тікали з міста.
В перші дні повномасштабного вторгнення подружжя взагалі вирішило не їхати з Маріуполя: мовляв, якщо всі поїдуть — хто залишиться? Тоді, згадує Сашко, вони заколисували себе думками, що наші війська готові до оборони міста. Тепер він називає себе тодішнього наївним. Каже, що переосмисливши все, що відбулося, поспілкувавшись з військовим, зараз рекомендував би людям, які не залучені в обороні, їхати одразу. І вивозити тих, хто не може це зробити самотужки — дітей, літніх родичів, тварин. Бо з кожним днем це ставатиме складнішим, а інколи й неможливим.
Виїхати Олександру та Діані вдалося тільки на початку березня, коли місто вже було в облозі. Проте цього, як і поточних новин з «великої» України, вони тоді вже не знали, бо залишилися без будь-якого зв’язку.
— Дуже страшно, коли немає зв’язку. І не тільки через невідомість. Усі ці пости у соцмережах зазвичай допомагають людині зливати нервозність. А коли цього немає, ти залишаєшся наче самотнім у цьому жаху, з усіма своїми тривогами… Вирішили прориватися, коли навколо вже йшли бої — я розумів, що буде тільки гірше. Було страшно залишатися, хоча і їхати лячно теж.
Того ранку був туман. Обабіч дороги виднілися розстріляні цивільні машини, на асфальті —сліди від танків.
— Назустріч нам рухалася колона російської техніки. Вона їхала не прямо по трасі, а змією —то з’їжджала в поля, то вигиналася в інший бік, у посадку. І раптом танк повернув башту у наш бік. Я відчув, як то кажуть, все життя перед очима. Ми проїхали. Але якщо той не бахнув, то не гарантія, що наступний не вистрілить, — навіть зараз, розповідаючи про події того дня, Олександр вкривається сиротами. — Я тоді знайшов дірку між двома танками, натиснув на газ та вискочив з тієї колони.
Каже, що він тепер розуміє: справжня війна виявилася зовсім не такою, якою ми бачили її у кіно, про яку чули, думали. І може уявити, чому справжні ветерани не святкували «днів перемоги».
— Знаєте, багато спогадів цього періоду, які ти б залюбки забув, викреслив. А не можеш. І це безумовно заважає тобі з легкістю та радістю ставитися навіть до позитивних новин. Я б теж краще не згадував цей танк, цей шлях, перші дні оточення Маріуполя, але це неможливо забути.
ВИВОЗИМО!
Олександр та Діана виїхали до Дніпра. Проте там на той час панувала така ж атмосфера тривоги та невизначеності, що й у Маріуполі у перші дні великої війни: черги у магазинах, люди з валізами, чутки, що окупанти можуть перерізати виїзд з міста… Тож Сашко вмовив дружину поїхати до Моршина.
— Але ми просто не знаходили собі місця. Бо у Маріуполі ситуація стрімко погіршувалася, а там залишилася мама з шістьма кішками, чотири з яких — наші. Зі Львова було складно якось сприяти тому, щоб їх вивезти, то вирішив їхати до Запоріжжя.
Там була зустріч зі знайомими, які також прагнули вивезти своїх рідних з оточеного міста. Разом вони організували ланцюг волонтерських команд з евакуації, започаткувавши громадську організацію «Вивеземо!». Олександр зміг вивезти з Маріуполя маму, виїхали і його доньки. Діана переїхала до Дніпра, то тепер подружжя активістів живе на два міста. Волонтерять на трьох напрямках: евакуація людей, перевезення тварин та надання гуманітарної допомоги у «сірій зоні».
— Моє — тварин рятувати. Маю особисту трагедію: своїх котів ми змогли забрати тільки у травні. Не усіх. Одна кішка померла, дві втекли, бо не було переносок. На війні людей ще намагаються рятувати, а на тварин ніхто не зважає. Але ж для багатьох вони важливі не менше, ніж інші люди.
Евакуювати пухнастих виявилося навіть складніше, ніж людей — з тваринами не домовишся потерпіти чи почекати, не поясниш, коли вже дорога закінчиться. Та і все, що відбувається навколо, каже Сашко, теж не поясниш. При тому, що кішки можуть їхати кілька діб, вони майже не їдять та не п’ють дорогою, бо перебувають у стресі.
Волонтерська логістика йде через Бердянськ: один транспорт везе до Бердянська, інший — до Запоріжжя. Частіше за все з Маріуполя забирають тварин, про яких просять власники: когось залишали на родичів, когось підгодовували сусіди, за кимось волонтерам доводиться спеціально «полювати» вулицями. До речі, в Маріуполі досі існують волонтерські притулки та перетримки. Туди Олександр передає корми та переноски — купити їх у місті неможливо через фантастичну ціну.
— Моя обов’язкова умова — щоб люди самі приїздили забирати тварин до Запоріжжя, ми не передаємо потягами чи автобусами. Бо зрозумів, що інакше не можна — люди не цінують, якщо взагалі ніяк не вкладають свої сили та час. В цілому господарі щасливі зустрітися зі своїми улюбленцями. Хтось плаче, хтось сміється. Хоча буває, що приїздять сторонні люди, яких попросили власники — їм байдуже… Але я звик до всього. Головне, ми їх рятуємо звідти.
Якоїсь окремої реклами ініціатива «Вивозимо!» не потребує. Про неї дізнаються через «сарафанне радіо» та пости у фейсбуці. Власники тварин заповнюють гугл-форму, а коли настає їхня черга, Сашко формує групу та робить телеграм-чат.
— На всіх етапах маємо підтримку та допомогу. У нас є перетримка у Маріуполі, Бердянську, Василівці, Запоріжжі. Там коти та кішки можуть дочекатися, поки власники їх заберуть. А потім нам надсилають їхні фото з дому — і це вже зовсім інші, щасливі тварини.
— Я вважаю, що роблю потрібну справу, — каже Сашко. — Людям важливо максимально пристосуватися та адаптуватися до того, що відбувається. Чим краще ти це робиш, тим ефективнішим можеш бути. Тварини — це теж про цю силу прагнення до нормального людського життя. У кожного свій рецепт. Мені, наприклад, не вистачає відчуття дому. Зараз в орендованій квартирі у Дніпрі максимально роблю собі комфорт: фікус пересадив, купив в «Епіцентрі» приємні дрібниці. Це те, що дає сили. Комусь це може здаватися недоречним. Але ні, насправді це і є стабілізація, «максимальне» життя навіть на війні. І тому «Вивеземо!» — це не тільки про фізичну евакуацію людей і тварин. Це й про те, що ми все подолаємо і перемога буде за нами!
P.S. На початку жовтня, коли готувався матеріал, під час обстрілу житлових кварталів Запоріжжя російські ракети зруйнували волонтерський склад «Вивеземо!». Були знищені запаси кормів та переносок, які Олександр зберігав для маріупольських тварин, гуманітарні набори для людей у сірих зонах, посилки, що не встигли передати в Маріуполь…
Єлизавета ГОНЧАРОВА/Громада