Дмитро БІЛЬКО – культуролог з Дружківки. Працював у Дружківському історико-художньому музеї, потім у Краматорську, куди після початку війни переїхав Донецький обласний краєзнавчий музей. Дмитро досліджував творчість дружківського вчителя Олекси Тихого та донбаське повсякдення різних років, став куратором нашумілої експозиції «Ген непокори», уклав збірку «Українська революція 1917-1921 рр.. на Донеччині», писав статті та їздив на виставки. 24 лютого записався добровольцем у підрозділ територіальної оборони Збройних Сил України і відтоді захищає країну на східному напрямку.
Позивний Дмитра – «Філ», скорочення від «Філософа», адже до війни він був аспірантом кафедри філософії Донецького національного університету імені Василя Стуса. В окопах для гуманітарія настала нова реальність, яку він намагається дослідити.
ВЧИТИСЯ АДАПТУВАТИСЯ
– Спочатку було відчуття сюрреалізму від того, що таке в принципі може бути. Врешті я усвідомив, що світ не такий, як його описує драматургія. У ньому не працюють зав’язка, кульмінація, розв’язка. Все не так, і це треба враховувати, а відтак – адаптуватися. Головне у цій ситуації – навчитися не відчувати життя нав’язаними культурою кліше, треба жити певним моментом.
Що таке «жити моментом» на фронті? Робити те, від чого отримуєш відчуття цілісності та гармонії. Та хоча б облаштовувати побут.
– Я вважаю, що треба робити те, що вимагає від тебе кожен новий день. Якщо сьогодні це утеплення бліндажу, навіть не для себе, а для тих, хто прийде на ці позиції завтра – то так має бути. Саме оця щоденна робота, зайнятість рук та мозку часто відволікає від тривожних нав’язливих думок.
Відволікають також думки про необхідність потужного культурного фронту, який нарешті позбавить простір від російських наративів і кодів.
– Зі мною поруч люди, які дивляться в одному напрямку, воюють за Україну. Але навіть серед них є такі, що продовжують слухати російські пісні та обговорювати радянські фільми. Це говорить про те, настільки це в’їлося в голови людей. Потрібна тривала робота, аби змінити цю ситуацію. Це довгий процес, над яким вже варто працювати усім, хто дотичний до культури, бо для цього нам потрібен новий культурний фон, який наповнить наш сучасний простір.
ВІЙНИ РІЗНІ – ФОТОСЮЖЕТИ ОДНАКОВІ. ЧОМУ?
На позиціях Дмитро написав есей «Війна – афект – фотографія» – у відповідь на статтю дослідниці Анастасії Холявки «Фотографія з війни – розвага, доказ, джерело», яку побачив дуже академічною. Тож виклав свої спостереження під час перебування у безпосередній близькості з лінією фронту. Для історичної аналогії він згадує фотографа-аматора зі Сходу Марка Залізняка, який увічнював бійців в окопах за часів Першої світової війни. Пропаганда використовувала його для фіксації перебігу подій, а він використовував фотографію як практику самоідентифікації, що визначає його як суб’єкта дії. Тоді це було неабияким привілеєм.
Часи змінилися – сьогодні фотоапарат є у кожної людини у смартфоні, на фронті у тому числі. Проте Дмитро зазначає, що фотографічні сюжети лишаються майже такими самими, як і за часів Залізняка. Так само солдати влаштовують жанрові сценки, фотографуються при зброї біля вирв від ворожих снарядів, на тлі своєї чи трофейної техніки тощо.
Це зацікавило культуролога. Власне, тему впливу технічних інновацій на інформаційний простір він досліджував у своїй дисертації. А зараз, в окопі, осучаснив матеріал висновками, як фотографія впливає на людину, котра її робить і котра потім дивиться на неї.
На думку Дмитра Білька, люди намагаються закарбувати на світлинах насамперед моменти сильного афекту від чогось побаченого. Саме в такі візуальні образи найлегше «запаковуються» емоційні повідомлення, спрямовані на пошук солідарної форми співчуття, зв’язку з іншими на рівні спільного переживання.
– Я бачу, як рвуться снаряди і як люди реагують на це. Коли щось вибухає, багато хто хоче це сфотографувати. На мою думку, це тому, що людина отримує надлишок емоцій, якими треба швидко поділитися, поширити серед інших, аби зняти з себе цей надлишок. Так влаштована механіка афекту. Якщо ми трішки загальмуємо і подумаємо, можливо, вже не захочемо робити фото. Я вважаю, що ми усі опиняємося у інтерафективному полі, коли, не вмикаючи розуму, починаємо ділитися емоціями.
Дмитро філософськи розмірковує, що коли ми хочемо вразити інших так само, як були вражені самі, нам здається, що ми хочемо доповнити світ. А насправді ми наче щось відрізаємо від нього, бо втрачаємо відчуття моменту. Тому сам Дмитро фотографувати не дуже любить. Краще, каже, «бути у моменті» та отримувати рефлексію від споглядання певної дії чи картини. Так він відчуває повноту присутності у світі.
А свої нечисельні світлини, як ось цю, підписує просто: «Фото солдата тероборони Філа у розбомбленій росіянами школі біля Слов’янська, 2022».
Наталка ДОНЕЦЬКА/Громада