Уродженець Донеччини Антон ЛЯГУША на початок повномасштабного наступу росії перебував у США, де отримав стипендію для вчених та почав викладання. Антон — кандидат історичних наук, доцент Київської школи економіки, викладач кафедри журналістики та комунікацій НУБІП України, професор Університету Джорджа Мейсона (США), спеціаліст з публічної історії та медіакомунікацій. Про свої зусилля з просування в Америці українських наративів, емоції від війни, яку доводиться переживати на відстані, та особисті трагедії — у відвертому інтерв’ю напередодні повернення в Україну.
В АМЕРИЦІ ЩИРО ДИВУЮТЬСЯ, ЩО МОСКВА З’ЯВИЛАСЯ ЗНАЧНО ПІЗНІШЕ ЗА КИЇВ
— Чи багато пересічні американці знають про нашу сучасну війну?
— Американці в більшості своїй досі знаходяться у контексті «холодної війни», де колишня територія СРСР – це загальна росія. І, здається, вони тільки зараз відкрили Україну, дізнавшись, що є така незалежна країна, яка сторіччями боролася з колоніалізмом. Раніше для них не було принципової різниці між Україною та Росією. Я читав багато лекцій з історії України і бачив, як люди щиро дивувалися, що Москва з’явилася набагато пізніше за Київ, що Русь вже розпадалася як одна з найбільших держав Середньовічної Європи, а на території Москви в болотах жаби квакали. І це прикро. Позавчора був у місцевому музеї містечка Норс Ньютон, штат Канзас, де велике поселення німців-менонітів, які в 1920-х роках та під час Другої світової переїхали сюди з півдня України. Але в описах під старовинними світлинами, на жаль, всюди написано – «південна Росія». Довелося поговорити з директором музею. Кажу: ви ж розумієте, що це нечесно і непрофесійно? Треба змінити опис експозиції, бо це не південна росія, а південь російської імперії, і в примітках має бути позначено «зараз – Україна». Бо стається, що люди, котрі не мають базового розуміння про Україну та її історію, бачать ці карти, чують про Одесу, Бердянськ, Миколаїв та сприймають ці території в тіні росії. Бо які ж тоді больові точки цієї війни? Як нас можуть підтримувати американці цього маленького містечка, якщо вони будуть вважати наші території росією?
— Часто доводиться дискутувати та пояснювати подібні речі?
— Я це сприймаю як свою ділянку фронту, бо наразі не в Україні і не в окопі. Вирішив, що окрім перерахування грошей на різні фонди допомоги, можу тут, в Америці, інформаційно боротися з російськими наративами. Безліч виступів та лекцій про те, чому ми інші, чому ми відрізнялися навіть у радянському союзі, хто такий путін, як російські пропагандисти використовують мовне питання в Україні – увесь комплекс важких питань. Бо інколи залишається тільки дивуватися: американці, які взагалі нічого не знають про Україну, впевнені, що Степан Бандера – нацист. Ось результат російської тотальної пропаганди.
Навіть така проста річ, як переклад українських топонімів англійською – це історія про русифікацію, приватизацію росіянами наших назв через англійську мову. І тут все це ще дуже актуально і потребує коментарів.
— Антоне, а що це за програма, за якою ви опинилися у США?
— Стипендія для науковців, котрі мають потенційний ризик в своїх країнах, була ініційована в університеті Нью-Скул у Нью-Йорку. Він був створений переселенцями після Другої світової – зокрема, відомими філософами, і став топовим серед закладів з гуманітарних наук. У програмі бере участь велика кількість університетів з усього світу, кожен з яких обирає кандидатів з-поміж переможців відбору. Мене запросив університет Джорджа Мейсона у Вашингтоні. Тема, з якої я подавався – публічна історія та медіа. Їм виявився цікавим цей напрямок: яким чином медіа, інформація та дезінформація, пропаганда зокрема, закарбовані в історії, впливають на суспільство, формують наше мислення та сьогодення. Мій проєкт – це порівняння впливу інформації й зокрема історії на прийняття політичних рішень та виборів – одночасно в Україні та Америці. За умовами стипендії я проводжу дослідження та викладаю. Створив два курси – про публічну історію в невизначений час та про медіа і політику в епоху фейк ньюз.
— Аудиторія англомовна чи викладаєте для діаспори українською?
— Викладаю англійською. Я думав, що готовий до цього, але по приїзді в мене був справжній шок. Писати, щось казати – так, без проблем. Але я майже не розумів американців, бо це зовсім інша англійська. Хоча згодом активне мовне середовище зробило свою справу, проте й зараз, думаю, моя англійська точно не ідеальна. Я зрозумів, що тут зовсім не звертають увагу на акцент чи вимову. Бо тут так багато різних емігрантів, купа акцентів! Не те, що у нас: щось не так скажеш хоч рідною, набіжать «білі пальта» одразу виправляти та соромити! Тут головне, щоб тебе зрозуміли! Америка мене цього швидко навчила – важливо, щоб тобі було зручно і ти не зачіпав кордони інших людей.
ВОНИ НАПАЛИ ТОЧНО ЯК НАЦИСТИ
— Як ви сприйняли початок повномасштабної війни?
— Через різницю у часі вторгнення для мене почалося 23 лютого. Я й зараз пам’ятаю все посекундно. Звісно, не довіряти американській розвідці не було причин, тому я розумів, що це буде. Був впевнений, що буде. Боявся. Але, водночас, й не вірив. Бо не міг знайти жодного раціонального прагматичного аргументу. Бо путін втратив все – інвестиції, розвиток країни, імідж, владу, бо вірогідно, що результатом цієї війни буде велика громадянська війна у росії, під час якої корупційні клани воюватимуть за владу. Але потім я зрозумів нашу помилку. Ми всі, психічно нормальні люди, шукали логіку в діях психічно ненормальної людини, яка отримала безмежну владу.
Тоді, 23 лютого, я дивився онлайн-засідання ООН щодо переговорів та запобігання потенційної війни. І тут у телефоні з’являється повідомлення про трансляцію термінового звернення путіна. Скажу чесно, у мене почалася паніка. Порахувавши час, зрозумів, що в Україні зараз ранок. І що це символічний час – вони напали точно як нацисти. Схопив слухавку. Для багатьох своїх друзів та рідних я став першим, хто сказав їм про війну.
Весь день не міг вгамувати істерику з відчаю, що я далеко, серед чужих людей, один, постійно весь в новинах, але нічим не можу зарадити рідним та своїй країні. На ранок у мене мала бути лекція. Я не зміг до неї готуватися. Просто зайшов в авдиторію і почав говорити, що сьогодні на мою найкращу, красиву, сильну, незалежну країну напала росія. Це було вперше, коли я на публіці не зміг стримати сліз. Звісно, сказав слова вдячності американцям та попросив в них допомоги у розповсюдженні інформації про нашу війну.
— Між тим, минуло вже п’ять місяців війни…
— Я довго взагалі не міг спати, аж поки не приписали спеціальні пігулки. Потім не міг їсти – бо постійно читав про Маріуполь, і мені здавалося неможливим готувати смачну їжу, коли там люди вмирають з голоду. Це не пафос, не показуха – так спрацьовує психіка, у багатьох, думаю. Це – емоції та почуття, які я, як освічена людина, можу собі пояснити, але не можу їх позбутися. Так, як і з моїм квитком додому, який я вже купив на серпень… Якщо б мене хтось запитав, чи варто повертатися в Україну зараз, коли в Америці пропонують реальну роботу з нормальною оплатою… Я б сказав — ні, звісно, треба залишатися, які питання. Бо звідси можна допомагати краще, ніж в Україні. Але я взяв і купив квиток – бо більше не можу бути так далеко.
В мене було кілька найважчих моментів цієї війни. Особистісних. Перший, коли я дізнався, що мої колишні студенти історичного факультету Донецького національного університету імені Стуса воюють на передовій. Потім Кирило Бабій – мій колишній вихованець у Донецькому дитячо-молодіжному центрі… Ще взимку, десь під Новий рік, ми багато переписувалися з ним, і це було так відверто та щемко. Йому було важко – пішов до армії, а його не дуже підтримували батьки, Кирилу потрібно було виговоритися. З березня він мені писав вже з Маріуполя, буквально кожного дня. Описував страшні речі – як їх вивертає від запаху трупів, як нема чого їсти. А потім я дізнався, що він загинув. Мене «винесло» на тиждень… Бо це не просто загинув твій друг, це обірвалося життя дитини, яка дорослішала на твоїх очах, виросла в твого захисника. Захисника Батьківщини і мого особисто, бо кожний воїн – це мій особистий захисник. І такі прекрасні молоді хлопці гинуть, бо якась тварюка вирішила нас вбивати.
Був ще момент, коли у одного з моїх друзів в Маріуполі залишилися батьки, і з ними не було зв’язку понад місяць. Довелося шукати будь-які можливості, підключати різних людей, але… ні-чо-го. В таких ситуаціях я відчув, що таке – немає чого сказати на підтримку, аби розрадити, не знаходиш слів. «Не переймайся»? Ідіотизм. «Я з тобою»? А що від цього зміниться? Добре, що ця історія не закінчилася трагедією: його батьки вже просто від голоду вирішили йти пішки у бік Запоріжжя, ледь живих їх підібрали волонтери.
І, звісно, особиста історія з моїми батьками, які залишалися на Донеччині, у Родинському. Евакуював я їх «дистанційно» до Вінниці вже у квітні. Почав спостерігати під час розмов, як мама фізично та ментально мінялася. Вона перестала спати, коли над будинками дуже низько літали ракети – хоча Родинське навіть зараз відносно тихе. Я подзвонив батьку, купив квитки з Дніпра до Вінниці, вони сіли на евакуаційний потяг, а у Вінниці мій колишній студент запросив їх пожити до своїх батьків.
МИ ОПИНИЛИСЯ У СЕРЕДИНІ ЛАБОРАТОРІЇ ІСТОРІЇ. ВОНА ТОРКНУЛАСЯ ТА ОБІЙНЯЛА КОЖНОГО. СПОДІВАЮСЯ, ЩО НЕ ЗАДУШИТЬ В СВОЇХ ОБІЙМАХ
— А як ви стали ще й волонтером-репетитором?
— Вирішив, що якщо вже не воюю, то маю максимально тримати свій фронт. Цих фронтів зараз мільйони. Так, головний – там, де йдуть бої. Але ми всі не можемо дозволити собі жити, як наче нічого не відбувається. 
Я знав, що зараз буде багато «покинутих» дітей, яким вкрай важко, бо вони змушені тікати в інші міста та країни, полишати своїх друзів, їхнім батькам треба забезпечити хоча б фізичне виживання, і тут вже не до підготовки до якихось ЗНО. Але ж все одно треба здавати іспити, вступати. Тож я вирішив організувати онлайн-групу, аби готувати випускників цього року до іспитів з історії. З одного боку, я просто намагався чимось зайняти їхній час, а з іншого – ми говорили про важливі зараз речі через призму історії країни. Кілька учнів з цієї групи вже успішно здали тести. Це дуже приємно.
— Як наші діти сприймають те, що відбувається навколо?
— Наші діти все розуміють. Бо в одну мить стали дорослими. Занадто. Ненормально дорослими. Бо вони всі є жертвами цієї війни, навіть ті, хто думає, що війна його не зачепила. Коли я розповідав історію з часів Київської Русі, буквально на кожному заняття казав: дивіться, це те, що і зараз робить росія. Дивіться, жахіття часів Сталіна – це те, що зараз робить і путін. Ось вони крадуть зерно, палять врожай, не дають збирати, влаштовують штучний голод – історія просто ожила на їхніх очах. Я кажу своїм учням: ми з вами опинилися у середині лабораторії історії. І це страшно. Вона торкнулася та обійняла кожного. Сподіваюся, що все ж нас не задушить в своїх обіймах. І я пояснюю, чому так важливо знати історію. Адже якщо ти її не знаєш і знаходишся у цьому епіцентрі, то загинеш – бо дезорієнтований, не розумієш її законів, причин та наслідків.
— Вам довіряють спілкуватися з дітьми, які майже все своє свідоме життя прожили в окупації…
— Так. І це надскладна тема. Це важкі діти. Я вважаю, що якісна робота, любов, цінності, можуть все скоригувати та змінити в їхньому ставленні. Якщо ми кажемо про тих, які народилися, зростали, пішли в школу під потужним впливом пропаганди окупантів – я для себе їх називаю ментально «зґвалтованими» дітьми. В них вже з дитячого садочку, з якихось свят, віршиків, реплік дорослих вкладалася ця ненависть до України. Втім, ці діти дуже швидко відігріваються. Якщо вони переїздять на вільні території, вони одразу відчувають різницю. Але після визволення наших територій має на рівні держави запрацювати освітня стратегія з деокупації свідомості.
— А у держави вийде її реалізувати?
— Я б хотів вірити, що у нас все вийде. Хочу розділити чиновників та тих освітян, хто працює від щирого серця, витрачаючи сили, час, свою енергію. Я знаю купу таких вчителів, бібліотекарів, громадських активістів. Українське громадянське суспільство вже давно переросло політиків. Що б вони не казали та не робили, всі найкращі зміни в країні йдуть знизу. Інколи кривавим шляхом, через революції. Я бачу, що у нас багато людей ментально вже давно в Європі, особливо наша гарна, дієва, розумна молодь. Чиновники – це часто про контроль, обмеження, імітацію.
А суспільство – про якісні та безповоротні зміни. Європейські колеги мені часто кажуть, що хочуть після війни приїхати в Україну допомагати, відбудовувати, вчити та вчитися. І це
важливо, що нас відкрили саме так – як країну, яка хоче розвиватися, хоче бути самостійною і робить для цього неймовірне. Але мене жахає ціна такого відкриття України.
— Які плани після повернення?
— От думаю, як би просто не розплакатися, як дитина… Звісно, одразу поїду до батьків. Бо це насправді страшно – бути за тисячі кілометрів, постійно думати: а якщо я їх не побачу, а якщо ракета, а якщо здоров’я…
Ще я хочу створити благодійний фонд, аби використовувати всі зв’язки, які напрацював в Америці. Бо йде зима, багато людей без житла, самотні старі, кинуті тварини. Але, звісно, мені страшно, бо в мене немає цього реального досвіду, який вже є майже у кожного громадянина України. Сподіваюся, що все вдасться. І мій один з сорокамільйонних внесків у Перемогу щось змінить. І ми обов’язково будемо щасливими!
Єлизавета ГОНЧАРОВА/Громада