Гуманітарну місію «Проліска» на прифронтових територіях знає кожен. З 2014 року волонтери організації завжди першими опинялися поруч із жителями Сходу, коли ті страждали через обстріли та нестачу найнеобхіднішого. «Проліска» займалася усім – від забезпечення водою до відкриття хоспісів. Про роботу в умовах «великої війни» та враження від побаченого у звільнених українських селах «ГРОМАДІ Схід» розповідає керівник місії Євген КАПЛІН.
– «Проліска» постійно на передовій. Тільки-но десь щось трапляється – ви вже надаєте допомогу. Який наразі обсяг вашої роботи?
– Ми працюємо всюди, де немає магазинів, банкоматів, де зруйнована інфраструктура і де досі живуть люди. З 2014 року ми також вивозили людей з окупованих територій. Загалом протягом війни евакуювали більше 11 тисяч людей, з них 80% –мешканці Донецької області. Від початку повномасштабного вторгнення вивезли також близько 1500 людей із Харкова та передмістя. У Харкові з 2014 року знаходився наш головний офіс, ми забрали звідти документацію, але залишили деякий транспорт і велику польову команду, котра, як і раніше, продовжує надавати допомогу. Під час масованих обстрілів у місті було 170 підвалів, де ховалися люди, тож ми розвозили їм продукти. А ще вивозили людей до евакуаційних потягів із віддалених районів та невеличких сіл. Бо таксисти просили до 7 тисяч гривень з людини за те, щоб дістатися до місця евакуації з тієї ж Північної Салтівки, яка постійно була під обстрілами.
Транспорт, який у нас в наявності, виконує зараз функцію соціального і здійснює евакуаційні рейси по неокупованих територіях Харківської і Донецької областей. Продовжуємо надавати і психологічну допомогу – маємо 80 таких фахівців по всій території, де працюємо, а це наразі 10 регіонів.
Окрему увагу приділяємо звільненим містам та селам. У березні-травні була перша спроба деокупації захоплених росіянами територій Харківської області, тоді наша команда відразу ж зайшла до звільнених населених пунктів. Те саме відбулося й у вересні цього року, коли під час стрімкого контрнаступу ЗСУ були звільнені 400 населених пунктів. У 100 з них ми вже надали допомогу. Наразі на звільнених територіях забезпечено продуктовими наборами понад 11 тисяч родин (це більш ніж 26 тисяч людей) і отримано додаткову допомогу від донорів ще на 15 тисяч наборів. Засобами гігієни тільки на Харківщині забезпечено понад 8 тисяч родин.
– Яким чином ви потрапляєте у звільнені міста? У вас є на це спеціальний дозвіл чи діє ваша репутація? Хто координує ваші переміщення і хто працює з вами поруч?
– Ми завжди заїжджаємо великою командою, конвоєм від трьох до десяти машин. У складі конвою їдуть соціальні робітники і психологи, ми веземо будівельні матеріали для ремонту та консервації пошкодженого житла, продукти та засоби гігієни. Звичайно ж, все узгоджуємо з поліцією та місцевими військовими адміністраціями, бо є місця, куди через наявність мін або ще якихось загроз потрапити поки неможливо.
Свою роботу ми координуємо з державними службами, з міністерством у справах окупованих територій, з яким постійно на зв’язку. Держава допомагає великим містам, таким, як Балаклєя, Ізюм, Шевченкове, а наша місія заходить у маленькі міста, села та селища. Дуже часто до нас звертаються з міністерства з проханням допомогти жителям цих населених пунктів отримати пенсії, і ми возимо пенсіонерів до найближчих міст, де вони можуть зняти гроші. Крім нас, людям допомагають і Міжнародний Червоний Хрест, і Всесвітня продовольча програма, і різні програми та фонди ООН, і волонтери, і благодійні організації.
– Якими були ваші перші враження від побаченого у звільнених селах?
– Я можу розповісти про це на прикладі Гракового, яке перебувало в окупації півроку. Гракове – село неподалік Чугуєва, залізничний вузол. До війни там мешкало 800 людей. Коли мої колеги потрапили до села у перший день після визволення, то побачили лише 30 мешканців, всі без винятку – літні люди. У селі зруйновано майже все, немає світла, води, газу, немає магазинів та аптек. Перше, чого люди просили – продуктів, бо весь цей час харчувалися тим, що виросло на городі або залишалося у погребі. Вони розповідали, що ходили пішки вглиб окупованої території до більш крупних населених пунктів, аби виміняти на продукти золоті каблучки, сережки та побутову техніку. Саме після Гракового я попросив наших донорів збільшити обсяг продовольчої допомоги.
Від місцевого мешканця ми почули жахливі історії про окупантів. Я дізнався, що у сусідньому будинку росіяни влаштували катівню, де вбили двох молодих хлопців, а потім під дулами автоматів примусили місцевих жителів їх ховати. Цю інформацію ми передали поліції, було проведено ексгумацію, все підтвердилося.
І така ж ситуація практично у кожному селі, де ми були. Різниться тільки кількість загиблих та закатованих. В Ізюмі таких понад 400 людей, у сусідньому селі – 12. Більшість загиблих має наявні сліди насильницької смерті: відрізані геніталії, вуха та інші частини тіла. Крім звірств, скоєних власне росіянами, місцеві жителі окремо зазначають злочини представників так званих «днр» та «лнр». Кажуть, що вони були більш жорстокі до активістів і людей із проукраїнською позицією. Мотивують свою жорстокість помстою за начебто вісім років бомбардувань Донбасу.
Мені було дуже важко в 2014-2016 роках, бо я все пропускав через себе. Особливо било по психіці, коли дізнавався про загибель людей, яких бачив кілька днів тому або був знайомий особисто. Звірств таких не було, щоправда, але я постійно стикався людським горем. Іноді не міг втриматися і плакав. Було, що не міг спати через кошмари. Особливо після обстрілу в Дебальцевому, коли побачив контужену собаку з чоловічою рукою в зубах, що вибігла перед нашою машиною.
З часом зосередився на роботі, якось навчився гальмувати емоції. Але те, що я побачив та почув у звільнених селах Харківщини, мене дуже вразило. Коли бачиш тіло молодого хлопця, розумієш, що його катували, та не можеш збагнути, як таке може робити людина і чи людина взагалі це зробила, сльози все одно виступають. Це дуже важко. Думаю, зараз найважче новим співробітникам «Проліски», які не мають того восьмирічного досвіду, який є у мене.
– А чи багато фахівців зі «старого» складу залишилося працювати? І де тепер ваш головний офіс, звідки місія керується?
– До 60% старого персоналу працює, решта виїхали за кордон або переїхали до інших областей і продовжують свою роботу в різних центрах надання допомоги біженцям. Ми практично є всюди, крім окупованих територій, бо раніше працювали тільки у двох областях України, а зараз у десяти. До війни у нас було 120 працівників, зараз – понад 300. Причому адміністративний персонал – всього близько 20-ти людей, решта працює в польових умовах.
Наразі наш адміністративний офіс із керування операцією розташований в Ужгороді. У лютому ми ще були у Харкові – сиділи під обстрілами, намагалися працювати у штатному режимі, їздили регіоном. Але це дуже незручно, коли то світла немає, то зв’язку, то інтернету. Складно і психологічно, бо навіть той невеличкий офіс, який працював, завжди перебував у напрузі, кожен думав про своїх дітей під час обстрілів. Тому прийняли рішення їхати до Ужгорода, бо тут найбільш безпечний регіон.
Евакуаційний шлях розтягнувся на п’ять діб. Рухалися ми конвоєм із восьми автівок, в яких були працівники, їхні діти, батьки, бабусі та дідусі. То був ще той квест! Постійно траплялися перешкоди: то якийсь десант десь висадився, то міст підірвали, то дорога замінована, то блокпости, то діти вередують, то треба 38 пасажирів автівок розмістити на ночівлю. Складно було, але впоралися.
В ужгородському офісі немає прийому громадян, він займається переважно документацією, веде бухгалтерію, відповідає за координацію з Агентствами ООН та кластерами, визначає напрямки роботи. Одна фахівчиня працює на гарячій лінії, приймає дзвінки від населення, яких буває понад 400 на день. У Закарпатті працюють і декілька наших психологів, які переїхали з Донбасу і наразі надають консультації у центрах компактного розміщення переселенців.
– Як далі планує працювати ваша місія?
– Зараз ми шукаємо можливості у придбанні побутової техніки та меблів для 120-ти центрів, де розміщені внутрішньо переміщені особи. Ми успішно реалізуємо таку програму у східних областях, наступного року додамо до неї ще й Закарпаття. Ми не припиняємо роботу на звільнених територіях, працюємо, як вже я казав, у десяти регіонах. Роботи вистачає всюди, і ми її виконуємо.
Ірина ГОРБАСЬОВА/Громада