Волонтерка Віра ШАХОВА разом з донькою виїхала з Донеччини навесні. Але попри зручне житло у центрі Риги та цікаву роботу жінки вирішили повернутися в Україну. Бо… бійцям потрібні балаклави.
ТИСЯЧІ ПРАПОРІВ
Пані Віра до війни мала власне невеличке ательє, яким, якщо казати відверто, у маленькому Часів Ярі заробити було складно. Комбінат з переробки вогнетривкої глини, основне місце роботи часівоярців, власники переформатували виключно на видобуток та експорт, скоротивши робочі місця. Тож дохід у місцевих був не з високих, за ремонт чи шиття одягу вони платили небагато. І Віра тоді дуже дивувалася, коли її шкільна подруга, наїжджаючи з Європи до батьків, завжди привозила до неї на починку одяг. Як потім жінка побачить вже на власні очі, за кордоном все, що робиться індивідуально та вручну, коштує у рази дорожче!
— Якщо з клієнтами було по-різному, то волонтерських замовлень ще з 2014 року завжди вистачало, — каже пані Віра. — Просили різне. Довелося, наприклад, зшити стільки трусів, що можна було вдягнути пів армії. Майже усі ми передавали до шпиталів та на передову. З першого дня, коли наш Часів Яр опинився у вирії війни, ми шили прапори. Тисячі й тисячі прапорів, що їх везли до звільнених міст, встановлювали на блокпостах, підписували бійці різних підрозділів, які воювали на сході України. Думаю, мої прапори є чи не у кожному куточку нашої країни.
У перші два роки війни бійці до холодів просили теплі речі та балаклави, тож місцеві майстрині розробили унікальні лекала, за якими майже в промислових масштабах шили зручний та теплий захист. Потім навпроти Віриного будинку у приміщенні місцевої лікарні організували військовий шпиталь, і вона взяла за правило раз на кілька місяців замінювати великий прапор, який щоранку бачила у власному вікні — аби він завжди був яскравим та цілим.
— Згодом замовлень стало трохи менше, але з початку повномасштабного вторгнення все, звісно, почалося знову. Донька пішла волонтером до місцевого штабу гуманітарної допомоги, а я знов сіла за свою машинку — шити труси та постільну білизну для шпиталю… І прапори.
Віра зізнається, що, як і 2014 року, вони з донькою не збиралися нікуди їхати з Часів Яру. Але фронт розгортався все масштабніше, і містечко поступово ставало відрізаним від «великого світу». Сюди вже не можна було замовити тканину, військовий шпиталь перевели до іншої локації, залишатися під обстрілами ставало дедалі небезпечнішим.
ВІД УКРАЇНОК З РИГИ
У квітні Віра з донькою виїхали до Латвії. Там були знайомі, котрі на перший час допомогли з облаштуванням. Питання з житлом розв’язалося дуже швидко: спочатку їх прихистила місцева родина, а потім та сама однокласниця, яка щоліта привозила підремонтувати свої костюми та пальта, запропонувала власну однокімнатну квартиру у кількох хвилинах пішки до історичного центру Риги. І це дало можливість наповнити вимушену евакуацію прогулянками та пізнавальними екскурсіями.
Жінки хотіли бути впевненими, що статус перебування в країні не завадить їм у будь-який момент повернутися на Батьківщину. І при першій розмові з соціальними працівниками, які документували біженців, Віра запитала — а працювати можна? Бо навіть не припускала, що можна просто відсидітися у безпеці, не допомагаючи своїй країні.
— Донька майже одразу знайшла роботу у денному таборі для дітей. А я подала резюме до приватної швейної компанії, звідки мені зателефонували через кілька годин. Я пройшла співбесіду і вийшла на роботу. Мені самій було цікаво — маючи досвід роботи майже на будь-якому швейному обладнанні, я ніколи не працювала на сучасній машинці, яка робить «пласкі шви». А тут мені запропонували спробувати й це. І, на диво, в мене вийшло. Хоча багато працівниць дивувалися, що я так завзято почала працювати на найскладнішій дільниці. Бо зазвичай всі прагнули перейти на щось легше та безпроблемне.
Цікавим виявився і сам принцип роботи цього підприємства: більшість поліефірних сполук, які використовуються у фарбах для брендування спортивного одягу, створені з перероблених пластмасових виробів, зібраних в океані. Кожен комплект одягу робиться за індивідуальним замовленням, тому швачки відчувають величезну відповідальність за якість своєї роботи.
— Отримавши заробітну плату, я зрозуміла, що тут ручна робота цінується зовсім не так, як у Часів Ярі. Тож ми з донькою мали можливість регулярно переказувати гроші на допомогу нашим військовим. І зрозуміли, що виїхати саме за кордон було правильним рішенням: ми не стали баластом у прифронтовому місті, де самі потребували б допомоги. Не сиділи там, склавши руки, бо просто не мали б з чого шити прапори чи труси. Не жевріли на соціальні виплати у якомусь селі. А плідно працювали і постійно донатили. На згадку про один переказ нам залишилося фото снаряда, на якому був наш привіт з Риги. Від українок з Донбасу.
Цей ризький досвід жінка вважає для себе корисним: вона побачила, що вміє швидко адаптуватися, якісно працювати і бути цінним працівником, роботу якого гідно оплачиватимуть. Керівництво вмовляло Віру передумати, коли вона сказала про своє рішення повернутися в Україну. А у останній робочий день колектив влаштував незабутнє тепле шанування: Вірі дарували символічні подарунки, запрошували у будь-який момент повертатися, бажано не за таких трагічних умов.
— Українці мають пишатися своєю нацією, своєю країною, історією. Ми дуже працьовиті, талановиті, мужні і патріотичні. Я в Латвії не раз чула, що якби у них сталася така біда, вони навряд чи змогли чинити такий опір.
ЗАПЛАКАТИ ВІД «ДОБРОГО РАНКУ»
Віра повернулася в Україну, коли у Білій Церкви їй запропонувала роботу жінка, з якою вона кілька років спілкувалася у соцмережах з питань волонтерства та шиття. Зараз вона розширює виробництво, тож гостро потребує таких висококласних фахівчинь-швачок, як пані Віра. Вже знайшлася й квартира, де вони з донькою та кицею планують жити, поки ЗСУ остаточно не звільнять всю територію Донеччини.
— Я просто не могла більше бути поза Україною. Коли волонтери з Часів Яру написали мені, що знов розпочинають пошив балаклав, відчула — ось він, знак! Тут я можу займатися логістикою, адже за роки війни вивчила, де можна вигідніше купити якісну тканину, тут завжди допоможу у технічних питаннях. І ми зі швейною машинкою — повноцінна бойова одиниця на цьому фронті.
Віра зізнається, що увесь цей час відчувала тугу за Україною: бачила її в соняшниках та чорнобривцях, кольорах ниток на швейній машинці, ходила з українськими прапорами на всі мітинги та патріотичні акції. Намагалася розповідати правду про війну. А коли повернулася і знов почула українською «доброго ранку» від бабусі, що продавала яблука, ледь не розплакалася.
— Сумно, але навіть у Латвії ми трохи відчували подих «руського міру». Певна категорія мешканців, які володіють тільки російською мовою, перебувають під сильним впливом російської пропаганди, — каже Віра. — Знаходитися в такій атмосфері, навіть просто спостерігати за цим, наприклад, у громадському транспорті, складно: люди наче «заморозилися» у 80-90-х роках. Вони слухають музику тих часів, дивляться тільки радянські фільми, живуть у минулому, майже не торкаючись сучасного життя країни.
Майстриня вірить, що дуже скоро повернеться додому. Бо там її чекає багато роботи: не тільки тисячі нових прапорів, а й ще одна цікава справа. На початку 2022 року Віра Шахова стала працівницею музею Часів Яру, який завдяки наполегливості місцевих науковців та краєзнавців нещодавно отримав статус історико-краєзнавчого. Його створили на базі унікального зібрання експонатів промисловості, які стали непотрібними після закриття комбінату.
— Зараз музей централізовано евакуювали до більш безпечної області. Але я впевнена, що скоро ми поїдемо забирати наші експонати назад. Мрію, що відкриємо цілий зал, присвячений розвитку промисловості кінця ХІХ- початку ХХ століття, коли у Часів Ярі, як і на всій Донеччині, був розквіт індустріалізації європейського зразка! Ми маємо унікальну колекцію цегли та черепиці, яку виготовляли тут численні артілі місцевих та іноземних промисловців. І, звісно, у нашому музеї будуть експонати новітньої історії, що створюється зараз.
Єлизавета ГОНЧАРОВА/Громада