Центральну площу Курахового на Донеччині вже п’ять років прикрашає композиція «Дерево миру», створена за проєктом та ескізом місцевого художника Володимира ЯНИЦЬКОГО. Втім, землякам він відомий не лише через творчість, його також знають як волонтера та громадського активіста. Після евакуації на Волинь художник з Курахового створює картини про війну та передає кошти від їхього продажу на допомогу ЗСУ.
ДОПОМОГТИ ХОЧ ТРІШЕЧКИ
З дитинства Володимир Яницький має серйозні проблеми із зором. Але попри те, що протягом життя пережив більше 20-ти операцій на очах, малювати він не припиняв ніколи. Зараз художник живе у селі Чарукові Городищенської громади Волинської області разом з дружиною Ганною Банніковою, яка підказує йому сюжети та допомагає організовувати виставки.
Перша благодійна виставка-продаж «Врятоване мистецтво» відбулася у липні у селі Городище. За словами Володимира, назва не випадкова – свої роботи він вивозив буквально з-під вогню, бо росіяни тоді рівняли із землею сусідню Мар’їнку.
– На цій виставці ми продали три картини: «Соняхи України», «Місячна дорога» та «Розірване життя». Разом із зібраними на благодійність коштами вистачило на генератор, який відправили на фронт нашим воїнам, – розповідає художник.
Серпнева благодійна виставка-продаж «Евакуйоване мистецтво» у Луцьку була не менш вдалою – на східний фронт поїхали дрон, причіп та інші необхідні бійцям речі.
У вересні відбулося одразу дві виставки – у Трускавці та Рівному. Також вупродовж літа подружжя брало участь у благодійних ярмарках на користь ЗСУ, які проводилися у кожному селі Городищенської громади.
– На таких заходах люди продають приготовані вдома смаколики, проводять концерти. А ми провели акції «Голуби миру», «Мрії» і «Вперед до Перемоги» – разом з дітьми створювали малюнки, писали на них побажання військовим. Потім ці малюнки передавали на передову. Наразі багато наших друзів захищає фронт, і хочеться допомогти всім, чим можемо, хоч трішечки, – каже Ганна, дружина Володимира.
«МОТАНКА» – НАЙСКЛАДНІША, А «УКРАЇНА» – ПРОРОЧА
Художник зізнається, що на початку широкомасштабного вторгнення мав певний творчий ступор і деякий час взагалі нічого не малював. Згодом з’явилася серія графічних ескізів.
– Є малюнок, на якому дитина поруч із собачками сидить на березі, а попереду – розбомблене місто. Він присвячений трагедії Маріуполя, який тоді нещадно бомбили рашисти. Мені на очі потрапив вірш Тетяни Строгач «Навіщо», і у супроводі цього віршу ми зняли відеоісторію створення ескізу, яка відображає всю безглуздість, жорстокість і жах цієї війни.
Згодом з’явилися картини «Спогади про Маріуполь», «Незламна», «Код нації», «Розірване життя» тощо. Роботу «Настане день» автор присвятив Донеччині, на ній він символічно зобразив, як вже вісім років переживає війну його рідний край.
– У центрі картини – діра від снаряду. Дівчина, яка тримає віночок, буцімто вросла у стіну, її вишиванка плавно переходить у військову форму. Це символізує здатність нашого краю захищатися та будувати мирне життя поруч із війною, як це і відбувається всі вісім років.
А ось робота «Засіваємо Україну» символізує майбутнє Донеччини – на ній дівча з колоссям у руках танцює на кулі.
– Ця робота – про мрію багатьох переселенців повернутися і відроджувати Донеччину після нашестя окупантів. Росіяни цілеспрямовано нищать наш регіон, залишаючи за собою випалену землю. Тож після Перемоги у нас буде багато роботи – будувати житло, відновлювати зруйновану інфраструктуру, саджати дерева, «засівати» нашу землю добрими справами, – вважає Ганна.
За словами Володимира, найскладнішою роботою останнього часу для нього стала картина «Мотанка».
– По-перше, це нові, етнічні мотиви у моїй творчості. А по–-друге, картина надто велика, мені складно її побачити повністю, зважаючи на проблеми із зором. Тож допрацьовувати певні моменти доводилося вже під час виставки.
Одну з найулюбленіших робіт художника – картину «Україна» – багато хто вважає пророчою. Працювати над нею він почав ще на початку війни, а закінчив лише 2019 року – постійно щось доробляв.
– На картині – почорнілі південні та східні регіони країни, над ними ворони та блискавки, жахливо кричить центр – саме ті території, куди зайшли окупанти. Мене питають, звідки я передбачив 2014 року, що станеться у лютому 2022-го. Звісно, нічого я не знав, просто тоді саме так відчував цю війну. Але на картині над нашою країною сходить сонце, летять голуби, тож це дає надію, що все буде добре.
ЗА ВІСІМ РОКІВ ДОНЕЧЧИНА СУТТЄВО ЗМІНИЛАСЯ
Як це – мати проукраїнську позицію на Донеччині? Нескладно, – вважає Володимир Яницький, просто у таких людей не так багато однодумців. Проте навряд чи у тому винні самі люди. Певні політичні сили роками,навіть після здобуття Незалежності, культивували у регіоні радянщину та «совок», перетворювали людей на слухняне населення. До цієї «обробки» долучалися і церкви російського патріархату.
– Але Донеччина зразка 2014-го і сьогодні – абсолютно різні, зі знаком плюс, тобто ситуація змінилася на краще. Вісім років тому у магазинах Курахового важко було знайти український прапор або вишиванку. А зараз декілька моїх знайомих повністю перейшли на українську мову, спілкуються навіть у побуті та не зважають на зауваження, що якось не так вимовляють певні слова. Знаю людей, які підтримували «референдум», але згодом кардинально змінили власну думку. Важко їх сприймати, але радує, що люди усвідомили, хто вони. Навіть ті, хто живе у Донецьку, за час існування у «республіці» зрозуміли, що таке «руський мир» і чекають на Україну, – розмірковує художник.
Ганна і Володимир не дуже охоче розповідають про те, як всі вісім років допомагали армії – добро, мовляв, любить тишу. Навіть рідне місто залишили тільки тоді, як закінчили справу з екіпірування військових, які боронять Донеччину. А про те, що 2014 року саме вони вночі напередодні псевдореферендуму разом із однодумцями розмалювали будинки Курахового українськими прапорами, їхні земляки дізналися лише цьогоріч.
Після перемоги подружжя мріє повернутися до рідного Курахового та працювати з дітьми, навчати малечу малювати.
Ірина ДІМІТРОВА/Громада
Фото з особистого архіву Володимира Яницького