Єроніма ВОВЧАК – сестра-служебниця Непорочної Діви Марії, найчисленнішого чернечого жіночого згромадження Української Греко-Католицької Церкви. До війни вона служила у храмах Донеччини, знайомила місцевих жителів з українськими традиціями та звичаями. Наразі у Львові активно допомагає переселенцям, бо й сама змушена була залишити Донеччину через її окупацію росіянами.
Із сестрою Єронімою ми познайомилися випадково, на одному із тренінгів для переселенців у Львові. Вона була серед організаторок заходів для людей, що за нових умов потребували підтримки та адаптації. З’ясувалося, що Єроніма Вовчак деякий час жила у Донецьку і сама має досвід втрати домівки.
«УСІ ДУМАЮТЬ, ЯКЩО Я МОНАХИНЯ – ТО НЕ ТАКА, ЯК ІНШІ ЛЮДИ»
Наталя (таке ім’я їй дали батьки при народженні) родом із Тернопільщини, росла в багатодітній родині. Студенткою навчалася у медичному коледжі та навіть деякий час працювала акушеркою. Потім, як вона розповідає, її до себе покликав Бог.
Нині сестра Єроніма опікується проблемною молоддю, долучається до проєктів на підтримку ЗСУ та переселенців. А ще живе звичайним життям.
– Я нарешті змусила себе щодня займатися спортом. Це дається мені не просто, але це добре і для тіла, і для душі. Так почуваю себе молодшою і здоровішою. Сама кермую. До речі, у водінні мала довгу паузу, після якої мені було лячно сідати за кермо. Та найголовніше, як і в спорті, – зважитися, а далі все піде.
Аби служити Богу, не потрібно якогось особливого приводу, переконана монахиня:
– Люди мають багато стереотипних уявлень про мене. Та коли чуєш запрошення Господа йти за ним, то це честь – відповісти на це запрошення. Це не є величезна жертва, як люди собі уявляють. Це великий привілей, велика честь.
СЛУЖИТИ ТАМ, ДЕ НАЙБІЛЬША ПОТРЕБА
2012 року Єроніма у складі релігійної місії приїхала до Донецька. Там галичанка очолила катехитичну комісію. Сестри-служебниці також займалися на Сході освітнім вишколом, знайомили місцевих жителів з українськими звичаями та влаштовували літні табори, де відроджували давні обряди.
– Люди Сходу України прямі, відкриті до навчання і відродження традицій, але національна ідентичність та духовна релігійність були нижчими, аніж, наприклад, у Тернополі. Принаймні тоді. На Галичині святкування Святвечора чи Великодня – це обов’язковий ритуал, а ось у Донецьку ми навчали парафіян колядок просто з нуля. Жодних складнощів не було. Охочих відвідувати заняття та табори у Карпатах завжди вистачало.
Однак, все змінили події 2014 року. Сестра Єроніма розповідає, що позиція служителів церкви залишалася єдиною – бути з українським народом. У храмах продовжували молитися за Україну, долучалися до волонтерського руху, який підтримував донецький майдан. Втім, із кожним днем протистояння загострювалося.
– Я завжди носила синьо-жовту стрічку на сумці, то вже після сумнозвісних подій це робити було боязко. Я чула у свій бік агресію і погрози – називали бандерівкою. Ми бачили автобуси, які завозили людей із Росії. Коли ми стояли на майдані – то нас були сотні, а їх зібрали тисячі, озброєних та дуже агресивних. Після сутичок було багато поранених. Згодом я бачила, як до Донецька заходили російські війська. Ніхто не вірив, що таке можливо в XXI столітті. Але з кожним днем ми розуміли, що це серйозно і надовго. Попри все церква діяла й, наскільки могла, допомагала. Ми протримались в окупації приблизно пів року.
Того літа, як і в попередні, служебниці організували для донецьких дітей табір у Карпатах. Та виїхати змогли, а ось повернутися – ні. Точніше, усі, хто мав донецьку прописку, спроміглися проїхати блокпости бойовиків, а вихідцям з західних областей навіть заїжджати на окуповану територію було небезпечно. Та вже й не було куди.
– Вони привласнили собі наш будинок, повертатися було небезпечно і, по суті, нема куди. Будинок зайняли невідомі нам люди.
Позаяк, сестра Єроніма продовжила свою місію на Донеччині – була у Волновасі, Костянтинівці, Святогірську вже після їхнього звільнення у 2014 році. Згадує, що тиск із боку московських «колег» відчувався постійно.
– У Святогірську нас зустріли агресивно. За нами крок у крок ходили козаки, нібито охоронці. Тобто помолитися там нам, на жаль, не вдалося. Втім, у містах та селах Донеччини ми організовували свої парафії – зазвичай у будинках або хатах самих священників, бо не було можливості одразу будувати храм і його обслуговувати. Коли ми відкривали храм, де десятиліттями не було жодної церкви – одразу там же реєструвалася громада московського патріархату. І за пів року вони вже будували храми, – розповідає монахиня.
«ДІМ НАДІЇ» ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ
Соціальний центр «Дім Надії» у Львові – спільний проєкт Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії та Едмонтонської єпархії УГКЦ у Канаді. Він опікується студентками, які опинилися у скрутних життєвих обставинах. Є серед них дівчата з тимчасово окупованих територій. Єроніма Вовчак цей центр очолює.
З 24 лютого сестри приймали, розміщували та годували перших переселенців.
– Спочатку це були «транзитні» – вони ненадовго зупинялися та їхали далі, переважно за кордон. Потім приїжджали такі, що залишалися надовго, на 1-3 місяці.
Зараз переселенці у центрі вже не живуть, лише студентки. Але людям, що виїхали з небезпечних регіонів, тут продовжують допомагати. Ще одна їхня ініціатива – проєкт психологічних та арт-терапевтичних сеансів #МИVILNI, в рамках якого учасники за підтримки фахівців намагаються побороти внутрішні проблеми та відновити ментальне здоров’я.
– Бо ж війна руйнує не лише будинки, мости та дороги. Руйнує вона надію, спокій, впевненість та відчуття безпеки. У цей час особливо важливо подбати про відновлення власних ресурсів, розкрити свій потенціал, щоб впевнено і спільно крокувати до Перемоги, – вважає сестра Єроніма.
Сестри наближають Перемогу і в інший спосіб – печуть смаколики військовим, донатять на ЗСУ та моляться за кожного воїна.
Лія РУСИК/Громада