Ранок 24 лютого 2022 року для жителів прифронтової Попасної на Луганщині почався з гучних вибухів у середмісті. У цій новій реальності мешканка міста Ірина КРАМАРЕНКО поспішає на роботу. Вона працює у міському РЕМі, і там вже щосили лунають дзвінки – люди повідомляють, що у багатьох районах зникло світло. Наша героїня зберігає спокій – адже її історія війни розпочалася не сьогодні.
ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ
2014 року у пані Ірини ніби відкрилося друге дихання. Її бажання бути потрібною Україні та допомагати людям втілилося у залучення до волонтерського руху у Попасній та районі. Навіть під обстрілами вона не ховалася по підвалах, а коли подовгу не було світла та газу, смажила на багатті оладки або пиріжки, аби разом із «закрутками» з власних запасів рознести до прихистків, де перебували діти та літні люди. Згодом її дім перетворився на штаб, куди містяни зверталися по допомогу чи поради, а волонтерські організації – за інформацією щодо нужденних.
Весь цей час Ірина Миколаївна не випускала з рук фотоапарат. Фотографією вона захопилася ще з юності, і тільки в неї зберіглися унікальні знімки часів школи та університету, світлини з найцікавіших подій професійного життя та життя міста. Приємним спогадам за переглядом її фотоальбомів обов’язково приділялася година під час зустрічей випускників, громадських свят, чаювань з друзями… З початком війни фотокамера пані Ірини стала фіксувати обстріли, руйнування та смерті, а потім – історію відновлення міста, природи та життя.
Світлини Ірини Крамаренко виставлялися на міських патріотичних заходах, дарувалися волонтерам, військовим, благодійникам, навіть побували на фотовиставках у Києві та закордоном. До Дня визволення Попасної волонтерка самотужки провела пошукові роботи, зібрала необхідні дані та презентувала до болі зворушливу фотоісторію про мирних жителів міста, які загинули внаслідок бойових дій 2014-2016 років.
ЇЇ ДІМ – ЇЇ ФОРТЕЦЯ
Активне і публічне громадське життя вимагає багато ресурсів, і «місцем сили» для пані Ірини були дім та родина. Втома чи поганий настрій вмить щезали у стінах родинної спадщині – її улюбленого будинку. Власноруч у кожній кімнаті жінка поступово робила ремонт, намагаючись організувати комфортний простір для себе та рідних, втілюючи оригінальні дизайнерські ідеї. Особливо уважно ставилася до побажань маленької онучки Олександри, яка так хотіла собі окрему дитячу кімнату…
Після 24 лютого на всі вмовляння виїхати з небезпечної зони Ірина категорично відповідала «ні». Сама думка, що можна виїхати і не повернутися, була нестерпною. Натомість вона продовжувала допомагати містянам – бігати під обстрілами у пошуках загиблих, ділитися запасами їжі, заряджати сусідські телефони від свого, ще працюючого генератора, повідомляти останні новини людям, які у підвалах перебували без світла, зв’язку та інформації. Вона вірила, що її дім, мов справжня фортеця, ніколи не впаде, а прапор України, що майоріє на подвір’ї, захистить від біди.
15 березня у Ірини Миколаївни був ювілей. Наступної ночі з виходом на пенсію її «привітали» ворожі снаряди – прямим влученням у дім.
– Я опритомніла від присмаку пилу на губах та відчуття чогось важкого на мені. Двері було заблоковано, навкруги чутно вибухи. Ледь намацавши ліхтарик, почала гукати та шукати сусідку, яка ночувала в ту ніч у мене. Разом ми змогли вилізти через вікно та добігти до бадай якогось укриття. Щойно припинився обстріл, я повернулася до будинку, але там вже хазяйнував вогонь.
На той час пожежні частини у Попасній вже не працювали – вони були зруйновані, та й водопостачання у місті не було. Ірина намагалась самотужки гасити вогонь снігом, але все було марно.
За три години будинку не стало – з усім майном, документами, телефонами. Згоріли улюблені іграшки онуки, фотоальбоми зі світлинами дітей, нагороди та дипломи за волонтерство, вишиті бабусею рушники, останній подарунок тата, зворушливі листи мами, унікальна домашня бібліотека, зошити з віршами… Вірний друг-фотоапарат теж не вцілів.
– Мені багато хто докоряв, що не ховаюсь у підвалі. Але перший снаряд влучив саме в ту частину будинку, де був вхід у підвал. Там також усе згоріло. Мене врятували саме стіни мого дому.
ЖИТТЯ ПІСЛЯ МАЛЕНЬКОЇ СМЕРТІ
Пані Ірина втратила не просто споруду. Звісно, життя – дорожче, але разом з будинком згоріло її минуле, все, що мало значення з народження і до сьогодення. Це була маленька смерть, від якої вона досі не отямилася. Не минуло жодної ночі, щоб їй не наснився дім, щоб вона не ходила чужим будинком та подумки не домайстровувала дитячу кімнату своїй онуці.
Пробач мені, матусю,
Пробачте мені, діти.
Хто ж знав, що все набуте,
Надумає згоріти.
Хто влучив тим снарядом
У дім, який я мала,
Горітиме у пеклі
Та спокою не знає.
Здавалося б, у чужому місті, втративши все, легко зневіритися та опустити руки. Але жага до життя та звичка реалізовуватися через допомогу людям переважили затяжну депресію. Варто було тільки відновити телефонні контакти…
Наразі на Київщині Ірина Крамаренко через свої волонтерські зв’язки допомагає мешканцям Попасної відшукати зниклих родичів, знайти тимчасове житло у різних куточках України, отримати переселенські гуманітарні набори.
Вона не має чим ділитися з матеріального, але її особистий ресурс завжди спрямований на обмін добрими намірами та досвідом з допомоги нужденним. Вона діє та спонукає діяти інших, бо впевнена, що разом українці обов’язково подолають ворога. А після Перемоги безстрашна волонтерка з Попасної обов’язково повернеться до свого міста, аби збудувати новий дім і більше ніколи його не залишати.
Катерина КАРПЮК/Громада