У перші дні повномасштабного вторгнення Львівська обласна бібліотека для юнацтва імені Романа Іваничука стала прихистком для тих, хто вимушено покинув свої домівки, та штабом для усіх охочих зробити посильний внесок у перемогу України. У створеному тут волонтерському центрі завжди гамірно – з ранку до пізнього вечора сюди йдуть та йдуть люди.
«Не побоїшся страху вночі, ані стріли, що летить удень», – цей рядок 90-го псалому, напевне, найкраще описує те, що відбувається із нами під час війни на винищення, істинно біблійського випробування. Позачасовість людського горя та поневірянь ніби вихлеснулися зі сторінок чисельних хронік світових війн. На захід потягнулись евакуаційні ешелони та вервечки авт із сім’ями, що рятували найдорожче – життя: життя дітей, літніх батьків, хатніх тваринок. Та й дороги у зворотній бік не залишаються порожніми. Українські воїни продовжують переможну ходу, вперто відвойовуючи наші міста і села. А український народ, опанувавши страх та згуртувавшись перед загрозою темряви, став єдиним організмом.
НАШІ СЕРЦЯ Б’ЮТЬСЯ ЯК ОДНЕ
– 24 лютого наша бібліотека – напевне, у природній спосіб – стала волонтерським центром. Ніхто цього не придумував, не планував. Більшість бібліотекарів були волонтерами на заходах, пов’язаних зі східною війною, з культурною деокупацією, задовго до вторгнення. Багато хто упродовж восьми років не полишав підтримувати ЗСУ, іншого варіанту не було, – каже директорка бібліотеки Таня Пилипець.
Перші три місяці волонтерський центр на площі Ринок, 9 надавав допомогу тисячам людей. Ті, хто отримував тут підтримку, згодом і самі ставали волонтерами.
– Для більшості тих, хто проживав на той час час у бібліотеці або просто перебував на нашій орбіті, це стало великою особистісною підтримкою. Спочатку це переважно були жителі Донеччини та Луганщини. Згодом приїхали харків’яни, кияни, люди із Запоріжжя, Енергодару. Бібліотека була переповнена енергією, людським горем і людським щастям водночас. Утворилася спільнота людей, чиї серця б’ються як одне. Досі, коли я дивлюся на кадри тих днів, моє серце стискається від вдячності за те, що ці люди дали мені можливість відчути себе корисною і подарували почуття безумовної неосяжної любові до всіх українців.
ПОЗБАВЛЕНІ ДОМУ, АЛЕ НЕ ПОЗБАВЛЕНІ СЕРЦЯ
Що можна зробити, перебуваючи далеко від лінії фронту? Шити прапори, постіль, білизну для Збройних сил України та Національної гвардії, плести маскувальні сітки, допомагати на благодійних ярмарках – волонтерство у бібліотеці на площі Ринок, 9 має кілька напрямків. Але основною метою, вважає Таня Пилипець, є захист, обійми, турбота. Адже люди, які втратили майже все, часто почуваються безпорадними. Волонтерство ж лікує травми війни, посильна робота надає відчуття потрібності. Бо ж, допомагаючи іншим, зазвичай ми допомагаємо собі.
«Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки, ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця», – український письменник та волонтер Сергій Жадан написав наче про постійних відвідувачів бібліотеки.
Луганчанин Володимир – пенсіонер, 2014 року виїхав до Харкова, нині живе у Львові, допомагає у волонтерських проєктах:
– У Харкові ми з сином орендували квартиру – після 2014-го купувати житло якось страшно: коли воно було, а потім його не стало… Хоча у мене у Луганську залишився будинок, і я туди періодично їздив… 25 лютого ми мали летіти з Києва до Парижа, взяли путівку. А тут почалася війна, і організація, де працює син, допомогла нам виїхати з Києва до Львова. В інтернеті знайшов адресу бібліотеки, і десь через три тижні почав приходити сюди щодня. Спочатку в’язав сітки, тепер нарізаю тканину на смужки. Якби мав трохи краще здоров’я, я б пішов на фронт. Але розумію, що буду там тільки заважати. Тож роблю те, що можу, що знаю.
Історія мандрівки пані Людмили нетипова. Вона теж пенсіонерка, але лише цього літа виїхала з окупованого Донецька. Каже, не хотіла обтяжувати старшу доньку, яка «мандрує» Україною з 2014 року і лише нещодавно зупинилася у Львові. Але на початку великої війни до проблем життя в окупації додалися постійні обстріли. Треба було рятувати молодшу доньку та онука, то Людмила, яка минулого року важко перехворіла на ковід, наважилася з ними на виснажливу (4 доби) поїздку до Львова. Тепер живуть вшістьох в одній квартирі, та щасливі, бо насолоджуються свободою.
– Плету сітки, аби допомагати фронту, захистити наших воїнів. Сподіваюся, незабаром наш Донецьк визволять, і лише тоді ми повернемося додому. Ходжу сюди постійно, окрім днів, коли є мовні курси.
МОВНІ КУРСИ ЯК ПСИХОЛОГІЧНА ПІДТРИМКА
Адаптація переселенців зі Сходу у мовному середовищі – ще один напрямок роботи волонтерського центру на площі Ринок, 9. Волонтерка Людмила ходить на безоплатні курси зі спілкування українською разом із донькою – для Тетяни важливо допомагати синові з уроками. Українською дівчина спілкується непогано, але трохи соромиться помилок.
– Синові 10 років. Коли ми ще були в Донецьку, він дистанційно навчався в українській школі у Волновасі, але практики спілкування не мав. У Львові він сам обрав школу, не побоявся співбесіди українською, бо ми одразу як приїхали намагалися вдома її вживати. Сина дуже добре прийняли, і за два місяці він став чи не найкращим учнем у класі. Тут зовсім інше навчання – багато творчих завдань, йому це подобається, легше адаптуватися. Тут на курсах ми теж спочатку переважно писали твори, а зараз розмовляємо. Запас слів я маю, та практики ще замало. Ми і читаємо, і фільми дивимося українською, але писати мені поки легше, ніж розмовляти.
Мовні курси проходять двічі на тиждень, і переселенці з Донецька, Луганська, Херсона, Харкова встигли вже й подружитися. Тепер разом проводять вільний час, а нещодавно їздили до Сколє по гриби – директорка бібліотеки Таня Пилипець вважає такі колективні подорожі корисними та хоче зробити їх регулярними.
– Курси стартували у квітні, і спочатку їх відвідували лише двоє людей із Києва та Бучі, – розповідає викладачка Христина Туркало. – А потім курси трансформувалися у розмовний клуб. Тобто слухачі вивчають правила і вільно спілкуються між собою. Групи вже усталені, відчувається прогрес, але є й проблеми. Я розумію, що люди приходять покращити свою українську, але також їм потрібен психолог, бо є блок, який самотужки вони подолати не можуть.
По суті, мовні курси стають груповими терапевтичними заняттями взаємодопомоги. Та й просто майданчиком, де можна висловитися. І якщо раніше пані Христина сама пропонувала побутові сюжети для спілкування, тепер, каже, вони виникають безпосередньо на уроці, і запит йде вже від слухачів. Бо є теми, які люди хочуть обговорювати, а є такі, що їхі краще не зачіпати.
Через курси пройшло вже 15 людей. Зараз стабільно ходять 5-6. Хтось покращив словарний запас і опанував фонетику на рівні, який дозволив влаштуватися на роботу. Хтось адаптувався настільки, що знайшов власне мовне середовище і практикується самостійно. Приходять новачки, і викладачці доводиться повторювати матеріал, водночас стежачи за тим, щоби решта групи не втрачала здобутих навичок.
СТВОРИТИ УМОВИ І НЕ ЗАВАЖАТИ
– Адаптація людей полягає в тому, що вони самі проявляють активність, а ми намагаємося лише створити їм умови і не заважати, – вважає Таня Пилипець. – Усі, хто до нас прийшов, й так проактивні. Треба лише вміти слухати людей, і в жодному разі не виправляти. Бачити чужий досвід, вчитися і ділитися своїм – це велика цінність, бо так формується громадянське суспільство, народжується майбутня квітуча Україна.
Олександра ІВІЧ/Громада