Нещодавно жіночка, до якої довелося звернутися за послугами, поцікавилася: а яке ви, власне, місто – щоб уточнити, чи надає вона територіально ці послуги. І певний час я не знаходила, що відповісти. Бо станом на зараз я ніяке місто: там, де живу, простір не відчувається моїм містом. А там, де було моє місто, немає більше нічого, що асоціюється з життям. Тільки з боротьбою, болем, героїзмом і… смертю.
Але я є. Тому я точно не тільки місто, хоча моя любов до Бахмута безмежна, сильна та обумовлена кількома поколіннями, які там жили. Але, в першу чергу, я людина, яка живе у країні, де досі йде страшна масштабна війна. І вона не закінчилася тим, що було знищене моє місто. І я впевнена – ця важка втрата не має вбити мене і тисячі тисяч людей, які були змушені спостерігати за смертю своїх рідних міст по всій Україні. Бо інакше це означатиме, що разом зі зруйнованими будівлями ворог вбиває й душі вцілілих, нашу впевненість у Перемогу та віру у себе.
Можливо, не дуже відкрито, але я сильно сумую за Бахмутом. Часто просять розповісти про моє місто – яке воно було квітуче та комфортне. Мені є що сказати, але зазвичай не роблю цього. Бо правда не у цьому. Правда у тому, що тужити можна й за запиленим шахтарським містечком, де взимку сніг стає чорним. Або за хутором на три будиночки, куди не ходить жоден автобус. Або за спальним районом мегаполіса з однаковими багатоповерхівками. Бо це назавжди твоє місце сили. І боляче його втрачати, особливо, якщо поїхав ти звідти не за власною волею, а тебе вигнали, виштовхали, не дозволивши навіть попрощатися. І це дуже несправедливо, бо багато років ти прагнув робити все, щоб твоє місто ставало сильним, сучасним і головне – залишалося українським.
Я знаю довгу історію мого міста, в якій було безліч прикладів трагедій та стійкості. Він, народжений як сторожева фортеця майже п’ять сотень років тому, пережив багато – його спалювали за непокору, давали дивні імена, в ньому замуровували живцем його жителів та руйнували його храми. Але він тримався і відроджувався, хоча, звісно, кожного разу ставав іншим. Моє старовинне місто знає, як це – жити довго, навіть із такими спогадами та такою історією. І ми маємо. Тим більше, що тепер історія мого міста належить не тільки тим, хто там народився та жив, а й тим, хто загинув, захищаючи його.
Я вже давно не роздивляюся фото руїн свого міста, як інколи воліють не вдивлятися в обличчя померлих людей – хочеться, щоб у пам’яті залишилася не порожня та нежива оболонка, а моменти щастя, наповнені сенсом події, важливі зустрічі, яскраві емоції та почуття. А цього в мене з моїм Бахмутом дуже багато, і ніякий російський окупант нас цього не позбавить! Ми вміли шепотіти один одному «Тримайся!», коли було важко. І разом посміхатися першим промінцям сонця на наших пагорбах або плакати довгими осінніми зливами біля нашій річки. Як ми вміли гучно та яскраво святкувати! І «наїжачуватися» проти ворога – облаштовуючи окопи на околицях. Мій мудрий Бахмут, як багато ти нам пробачав, як щиро підтримував…
Але інколи — наче струмом – якийсь будинок чи дворик у новому місті нагадає той, де ти виріс. Чи то вдихнеш на початку літа тягучий липовий аромат, який щороку наповнював улюблений «нижній» міський парк. Чи зустрінеш бабусю, яка годує біля лавочки котиків – і її теж звуть Галя, як ту, яка роками опікувалася хвостатими біля твого дому. І защемить серце, наче в одну секунду ти усвідомив весь біль своєї самотності у цьому світі – де нема тепер твого міста. І місця для тебе наче теж тепер ніде немає.
Але я видихаю і йду далі. Бо вбиває не цей сум – він, навпаки, допомагає стати сильнішою та цінувати важливе. Можна об’єднуватися заради пам’яті, допомагати один одному, створювати нові сенси, які зв’язують тебе із твоїм понівеченим та покаліченим містом.
Вбиває інше. Те, що, на жаль, звучить часто, голосно, повторюючись сотнями репостів. Труїть душу нестримне бажання травмованих людей мірятися горем, знецінювати досвід інших, вимагати виняткового ставлення чи навіть ображатися на тих, хто не пережив втрат. Мені однаково боляче, коли кажуть – «та таких бахмутів пів країни» і «ми віддали своє місто, щоб інші не помічали війни». Бо й перше, і друге – не про підтримку один одного, а про люте, нищівне, болюче знецінювання болю іншого. Бо сумувати та оплакувати свої втрати має право кожен – і той, хто не бачив свого міста вже дев’ять років, і той, хто подався на чужину, щоб врятувати психіку дитини, і той, хто ще має куди повернутися, і той, кому повертатися нема куди.
Наш Бахмут зруйновано, але він тримався так довго, що дав можливість тисячам і тисячам людей виїхати та залишитися живими. І це точно не привід для скарг, скоріше – для гордощів… Бо він – Фортеця! То, може, не варто мірятися глибиною втрат, прикриваючись любов’ю до свого міста. Насправді, раз за разом, руйнуючи самих себе…
По-справжньому любити та цінувати наші міста не завадять жодні окупанти та жодні руйнування. Вірю, що навіть знищивши будинки, школи, парки, лишивши тисячі людей без коріння, звичного соціуму, улюблених локацій та затишних домівок, вони не в силі зробити нас людьми без пам’яті та любові. Ми будемо завжди пам’ятати та любити найтепліші куточки у цьому всесвіті, які виростили нас такими, які ми є.
Але я так хочу любити свій Бахмут, не перетворюючись на руїну разом з ним…
Єлизавета ГОНЧАРОВА