Рятуючись від війни у 2014 році, Анастасія ПУГАЧ була змушена кілька тижнів жити фактично на вулиці. Другий досвід евакуації виявився набагато легшим у побутовому сенсі, але на два місяці вибив її з рівноваги й досі змушує жалкувати, що довелося покинути Київ. Про це, а також цікаві творчі проєкти, пов’язані з просуванням сучасного українського кіно, жінка розповіла «ГРОМАДІ Схід» напередодні прем’єри у Києві фільму «Бачення метелика», де вона знялася. 
ВРЯТУВАЛА ПОДРУГА
Анастасія, яку друзі звуть Тася, не приховує: від повномасштабного вторгнення у лютому отримала величезний шок. Замість того, щоб приймати якісь рішення, вона на кілька місяців просто впала в ступор.
— Для мене такий стан не властивий, але мій мозок відключився: я просто не знала, що робити. Виявляється, так буває. Я не мала планів, бо була впевнена, що великої війни не буде. Можливо, загострення на Донбасі, але що на Київ будуть летіти ракети — це був дуже нереальний сценарій. Друг забрав до себе, а сам на ранок пішов в ТРО, — згадує жінка. — Тож я жила з його родиною, а коло моїх знайомих та близьких стрімко звужувалося. Мені тоді здавалося: я взагалі одна залишилася в цілому місті — всі знайомі або поїхали, або були від мене ізольовані. Ви ж пам’ятаєте, як у перші дні було складно пересуватися містом, щоб дістатися хоч кудись…
За тиждень родина, в якій жила Анастасія, вирішила їхати на захід країни. Такою собі жіночою компанією — сестра друга з донькою і вона з кішкою – прийшли на вокзал і сіли в перший потяг, до якого вийшло втрапити.
— Я питаю провідницю, чи можемо ми доїхати на ньому до Львова, а вона каже: гадки не маю, ми взагалі миколаївська бригада. Ймовірно, кінцевий пункт — Солотвино, — зараз вже з посмішкою каже Тася. — А ми не знали, де це Солотвино, звучить як щось східноукраїнське. Загуглили — це ж Закарпаття, нам підходить!
Дісталися Львова, з’єдналися з подругою і буквально за кілька годин вирішили рухатися далі: на Польщу, потім на Німеччину. Ще три дні їхали до Берліна потягами, долали піші переходи на КПП.
— Мене, фактично, врятувала подруга. Її друзі запросили пожити в них, а вона написала: я +1 з кішкою. Так ми й виїхали.
ВСІ ВІЙНИ ОДНАКОВІ. АЛЕ НЕ ЦЬОГО РАЗУ
Тася зізнається, що, скоріше за все, з нею зіграв поганий жарт досвід першого переселення. Бо тоді все розгорталося повільно, залишаючи час на прийняття рішень.
— Я працювала на телебаченні й кілька місяців висвітлювала всі ці події у Донецьку. А поїхала аж на початку червня, коли вже відбулися бойові дії в аеропорті та почали захоплювати журналістів — була реальна небезпека потрапити на підвал. Відтоді я мала таке наївне уявлення, що всі війни так чи інакше схожі одна на одну. Тож якщо я вже бачила, як все розгортається, то завжди виберуся якось. Але цього разу був геть інший сценарій — мегаполіс накривало обстрілами, і це було не так, як у Донецьку чи Луганську.
Тася з сумом каже, що, мабуть, довго буде винуватити себе за таку наївність, а також за те, що певний час була геть недієва та неспроможна ані себе врятувати, ані комусь допомагати.
— У Берліні перший час я не робила нічого. Сиділа на дивані, максимум виходила у сусідній парк погодувати качок. І відчувала величезний сором, що поїхала. Бо це, фактично, не було зваженим та свідомим рішенням. Також я отримала багато хейту, типу — зрадниця. Але, знаєте, у тому стані, який виявився навіть для мене неочікуваним, навряд чи я могла бути хоч комусь корисною. Бодай просто не заважала нікому та не потребувала допомоги, адже поїхала у безпечне місто.
УКРАЇНСЬКЕ КІНО — НА ПІКУ ЦІКАВОСТІ
У процесі спілкування стає зрозумілим, що Тася трохи лукавить про власне безсилля: попри стрес вона доволі швидко почала долучатися до творчого життя Берліну. Познайомилася з професоркою відомої кіношколи, разом з якою зробила онлайн конференцію про українські кінофестивалі та плани їхнього розвитку під час повномасштабної війни. Розпочала співпрацю з командою Ukrainian Film Festival Berlin. Подалася на стипендіальну програму, що фінансується трьома великими німецькими фундаціями. А вже в травні відчула сили для повноцінної діяльності. Гадала, чи розпочинати якісь проєкти власне у Берліні, чи повертатися додому.
— Я повернулася в Україну, влітку була в Києві. У червні зробили з колегами — програмним координатором Алексом Малишенко та продюсером Олексієм Гладушевським — перший з початку повномасштабної війни офлайн кінофестиваль в Чернівцях «Миколайчук OPEN». А потім я дізналася, що мене відібрали на програму.
Зараз Анастасія в рамках стипендіальної програми займається промоцією українського кіно в Берліні. Цікаво, що сама фундація Ukrainian Film Festival Berlin існує три роки, а стипендіальну програму відкрили ліше зараз через війну. У програмі багато соціальних активістів.
— Я займаюся складанням програм різних кінопоказів та відповідаю за просування фільмів. Ми вже зробили великий фестиваль в Берліні. Показували чотири ігрові, чотири документальні фільми та добірку українського короткого метра. Зокрема, «Бачення метелика» Максима Наконечного, у якому я ще й знялася. Це був наш фільм-відкриття, його прем’єра відбулася на Каннському фестивалі, він також виграв на Одеському фестивалі. Ще був фільм «Памфір», який виграв премію українських кінокритиків «Кіноколо», а нещодавно — гранпрі фестивалю «Молодість».
На показах були аншлаги. Зараз у Німеччині багато українців, тож українські фільми на піку цікавості. Співвідношення українців та німців, котрі приходять дивитися українське кіно — десь 60 на 40.
Також українські митці у рамках підтримки «Довженко центра» провели промоушен українських німих фільмів з кіноуривків, наданих «Довженко центром», під музику Мар’яни Клочко, яку вона спеціально написала для цього перформансу.
МОЇ ДОСВІДИ — МОЄ ЖИТТЯ
Аналізуючи своє життя, Тася визнає, що попри все воно змінилося на краще. Каже: інколи жалкує, що не поїхала до столиці раніше 2014 року, аж поки життя не «випхало» її до вимушеного переселенства.
— Другий досвід, якщо порівнювати, взагалі був простіший — нас поселили, допомагали, позбавили побутових проблем. Тоді, 2014 року, спочатку нас теж телеканал вивіз централізовано і якийсь час ми жили у готелі. Знаєте, тоді всі були впевнені, що все закінчиться дуже швидко і ми повернемося додому. Особливо ми раділи успіхам української армії: коли були звільнені Маріуполь, Слов’янськ, Краматорськ, здавалося, що Донецьк наступний. Про два тижні — це ж не анекдот, ми реально так думали. Але я про всяк випадок у свою валізку запхала шубу. Це тоді виглядало смішно, але у грудні та шуба ох як була в пригоді.
Після Іловайська, Новоазовська стало зрозуміло, що все швидко не завершиться. На каналі запропонували шукати житло. Але Тася дуже довго не могла знайти квартиру, бо був величезний попит: до столиці виїхало дуже багато людей з обласних центрів, охоплених війною.
— Я шукала найдешевшу біля роботи, на околиці, але — ні. І десь два тижні я жила… ніде. Речі зберігалися у друга в гаражі, я ночувала у колег, які вже знайшли житло. Зараз навіть не розумію, як це витримала. Коли кожного ранку ти маєш шукати, де переночувати. І у сумці — зміна білизни…
Згодом все ж віднайшла квартиру. У перші дні проживання побачила у під’їзді маленьке кошеня — замерзле та страшне.
— У мене, мабуть, не було вибору. Забрала собі. Бо там хата була така, що ніяка кішка вже нічого не могла зіпсувати. Власникам було теж не проблема, дозволили. І на інші квартири ми переїжджали вже вдвох. А зрештою я настільки «окиянилася», що тільки тут тепер відчуваю себе як вдома…
Київ не тільки дав Тасі з Донецька відчуття нового дому, а й змінив її професійне життя. Саме тут вона обрала собі новий шлях, пов’язаний з театром та кіномистецтвом.
– Я робила сюжет для ТБ про Театр Переселенця. Це мене дуже вразило і стало поштовхом для великих змін. Певний час я поєднувала журналістику та театр, а згодом остаточно зупинилася на театрі. Офіційно я була прессекретаркою, але часто працювала як проєкт-менеджер. Ми з колегами робили багато проєктів, наприклад, спектаклі з підлітками з Донбасу та військовими, які проходили там службу.
2017 року Анастасію Пугач запросили прессекретаркою на кінофестивалі «Молодість».
— Це взагалі школа життя у сенсі обсягів, швидкості думки та прийняття рішень. Найбільш запам’ятався мандрівний фестиваль «Дні українського кіно», який ми провели у прикордонних містах та містечках по всій Україні. Вперше я кілька місяців не була вдома, разом з акторами та режисерами ми проїхали від заходу до сходу.
Анастасія пам’ятає, як щиро приймала Миколаївщина, як раділи фільмам на Сумщині, як зібрався повний зал у містечку, що знаходиться просто на україно-угорському кордоні, де більшість розмовляє угорською мовою.
— У маленьких містечках Сходу дуже мало знали про українське кіно. І у цьому плані такі фестивалі складно переоцінити: для багатьох тоді відкрився цілий світ української культури. Публіка сприймала дуже тепло. Пам’ятаю милими і затишними міста, куди ніколи не мала б прийти війна. А зараз, на жаль, там йдуть бойові дії, люди потерпають від окупації або оговтуються після деокупації. Я дивилася на карту і бачила, як всі ці точки стали болючими…
І той досвід, і досвід другого переселенства, і новий етап роботи у кіноіндустрії, розпочатий у Берліні, Анастасія вважає однаково важливими. Каже: все, що вона робить, це і є її цікаве, складне, різноманітне життя.
Єлізавета ГОНЧАРОВА/Громада