Колеги з Антикризового медіацентру (Краматорськ) зробили подкаст з редакторкою проєкту «ГРОМАДА Схід» Інною ЮР’ЄВОЮ. Тема завдань локальної журналістики під час війни та після Перемоги виявилася цікавою – за кілька днів матеріал назбирав понад 110 000 переглядів. Тож публікуємо текстову версію інтерв’ю.
– Інформаційний фронт – він теж важливий, і ви його з командою тримаєте наразі. Про це ми ще поговоримо, але давай повернемося років так зо два назад, до газети «ГРОМАДА Схід», яка також мала стосунок до військових дій, до війни.
– Це була друкована газета для прифронтових сіл Донецької І Луганської областей. Дуже важлива, як на мене, бо села наче були поза увагою усіх ЗМІ. Ну як поза увагою… Коли траплялися обстріли, приїздили журналісти, все це знімали. А потім їхали, і люди знов залишалися сам на сам із своїми проблемами. Але ж це теж було життя – і воно нікого не цікавило. А от нас зацікавило. І виявилося, що у наших прифронтових громадах подекуди вирує таке життя активне, що столицям навіть і не снилося такого! Було дуже цікаво спостерігати, скільки змін відбулося за два з половиною роки з літа 2019-го, коли вперше вийшла газета – так наочно, так класно! У нашій команді працювали кореспонденти на місцях, журналісти-аматори навіть, які ніколи до того нічого не писали, але їм було цікаво поділитися тим, що відбувається в їхніх громадах, розповісти про якихось людей, ініціативи успішні… Соціальне підприємництво ми активно висвітлювали… Тобто виявилося стільки кейсів деокупації свідомості у людей, коли радянські стереотипи у мисленні змінювалися на певні прогресивні речі. Це просто космос був. І нас читачі любили, їм подобалося, як вони виглядають у нашій газеті.
– Газета ж була безоплатною?
– Так, люди наші люблять все безоплатне (сміється). Особливо, якщо розповсюджувачі, такі ж селяни, ходили по дворах і роздавали газету просто в руки – звісно, це було їм приємно. Мене вразило, що в одному з районів Луганщини навесні 2021 року місцеві відновили свої поштові скриньки, аби нашу газету отримувати, щоб розповсюджувачі повз не пройшли. Ми навіть підборку зробили з фотозвітів: які ці скриньки були пошарпані, занедбані, а тут усі засяяли свіжими фарбами. Боже, це було так дуже щемно! Тоді я зрозуміла, що ми точно потрібні, що люди нас чекають. Стратегічно ми вважали, що це дуже перспективний проєкт і для масштабування згодом на звільнені території.
– Але той проєкт не закрився, він просто трансформувався. Він має продовження тепер і в інтернеті з, можливо, новим колективом.
– Зараз ми маємо шість медійних майданчиків, більшість із них новинні, один – репортажний. Перехід на новинний формат відбувся дуже-дуже швидко, вже 24 лютого о дев’ятій ранку я мала розуміння, що ми маємо робити далі. Відклала верстку поточного числа газети, донори оперативно узгодили нам переформатування, і вже за два дні ми тестили телеграм-канал ГромадаСХІД now – бо люди потребували швидких новин. Потім підтягнули Фейсбук і сайти.
Новини, до речі, не мій улюблений формат. Я більше люблю працювати саме із текстами, а тут просто йде інформація потоком, ще й емоційно забарвлена, травмуюча, багато фейків. Ми тоді не могли передбачити облогу Маріуполя, де знаходилася більшість наших фахівців, то я сподівалася, що проблем із редакторами каналу не буде. Розраховувала також на авторок із Луганщини, які у газеті були дуже активними. Але ці сподівання не здійснилися. Тож перші тижні ми просто цілодобово удвох тягнули телеграм-канал на собі – я у Львові та мій товариш у Києві.
І, незважаючи на те, що наша смм-ниця у Маріуполі вже 1 березня опинилася поза зв’язком, ми почали набирати підписників. Іінформаційний голод був страшенний. Практично кожне місто мало свій якийсь болючий опік, свою тривогу, тож треба було задовольняти запит людей на локальні новини. Ми моніторили скрізь і вишукували контент щодо Донеччини та Луганщини, щоб люди самі не гортали всі канали, а отримували інформацію в одному місці. Десь за півтори місяці стало легше працювати – всі наші журналістки встигли виїхати та облаштуватися на новому місці, окрім, на жаль, луганських, які досі перебувають в окупації. Тобто була вже майже стала команда, певний графік. Потім ми відновили ще й сайт репортажів, тож дівчата можуть додатково отримувати гонорари за авторські матеріали. Зрештою, ми самі собі створили робочі місця, тому могли почуватися більш-менш захищеними у цьому сенсі і не їхати за кордон біженцями.
– А чим ти займалася до війни? Ти ж також переселенка, розкажи про себе.
– До війни – геть було інше життя, я його інколи згадую так, ніби це взагалі не зі мною було. Я жила у Донецьку, працювала у комунікаціях середнього і навіть великого бізнесу. Мені наче все подобалося, але періодично накривала «охота к перемене мест», і я щось лишала, починала нове шукати – чи то гроші, чи досвід, чи ще щось, а потім поверталася. Десь мені муляло, я не розуміла, що саме не так. Чому я ходжу одними й тими ж дорогами, мов по колу, і завжди повертаюся? Невже це все, що я можу? І що, так все життя відбуватиметься? Тобто у мене був якийсь незадіяний ресурс, але я його не відчувала, не формулювала і, звісно, не реалізовувала. У Донецьку ж не було громадянського суспільства як такого, не було особливих можливостей для самореалізації… Ну, хіба грошей більше заробити і стати директором великого департаменту із власним водієм, то й усе. І коли почалася війна, я, виїхавши вже з Донецька практично без нічого, зрозуміла, що втративши все, ми отримали головне – оце відчуття свободи. Тобто я можу робити будь-що, стати будь-ким, жити де хочу, ні на кого не зважати, і це – «можна». Мене так це вразило, що я лише десь три дні у Києві поридала, а потім згадала, що колись працювала у журналістиці, люблю роботу з текстами, і що я непоганий менеджер, тож невдовзі можу і щось своє придумати. То якось майже одразу долучилася до одного цікавого проєкту з громадської журналістики, потім ще до одного… До етапу газети у мене і у Києві, і потім у Маріуполі було по кілька робіт одночасно, поки я не зупинилася і сказала: «О, ось це мені подобається і більше нічого не треба».
– Питання про плани завжди вважалися таким дуже штампом, моветоном у журналістиці. Але зараз така ситуація, що плани на після Перемоги – вони ж не про творчі якісь задумки, а про щось, що обов’язково треба будувати, аби продовжувати жити.
– Я тут згодна як ніколи. З одного боку, ти практично не контролюєш власне життя і не знаєш, що з тобою станеться за годину. А з іншого, просто мусиш планувати майбутнє, щоб кудись рухатися, бодай маленькими кроками, аби просто не з’їхати з глузду. Принаймні, у мене так. Якби я не почала зранку 24 лютого малювати на колінці той телеграм-канал, то збожеволіла б. Знаю, що у деяких людей інша реакція, вони, навпаки, завмирають і не можуть ніц нічого робити. Для мене це було дивним, але я це прийняла за факт, і коли пропонувала людям роботу, обережно питала: ти точно в ресурсі, ти готова? Бо я перші місяці чотири дуже агресивно працювала, лише згодом трошки увімкнула режим енергозбереження, навіть відпустку нещодавно взяла. Вже пішли чутки, що зі мною складно (сміється), бо я, мабуть, не лише до себе вибаглива.
Проте, коли в мене з’являється цікава ідея і я відчуваю, що вона точно буде потрібною, я можу літати! Зрештою, заради цього і варто будувати плани – щоб з’являвся ресурс на нові ідеї. Стратегічно я вже маю певне бачення, що буду робити після Перемоги. Телеграм-канал, наприклад, можна переформатувати під позитивні новині щодо відновлення підприємництва на Сході. Адже позитивні новини – це те, чого нам не вистачало до «великої війни», вони нішеві були просто, бо ж у нас модна була «зрада», все було погано, «піввареника» тощо…
– До речі, у цьому була особливість газети «ГРОМАДИ Схід». Вона була не про події, а саме про позитивний розвиток.
– Так, у нас була така навіть трошки філософська газета, бо ми намагалися людям пояснювати, чому, наприклад, нам притаманна вивчена безпорадність, чому це погано і як її позбутися, щоб бути щасливішими. Що оце можна зробити самотужки, а отут можна згуртуватися, спільнодіяти – і буде ого-го результат. І ми ж тут не брехали, все чесно, так і було.
А от тепер я бачу проблему в тому, що зі Сходу виїхало дуже багато активних людей, які були драйверами позитивних змін у своїх громадах. І чим довше вони будуть далеко від малої батьківщини, тим менше шансів, що вони повернуться. Я не кажу, що ця територія буде знелюднена, але це буде проблемою. Бо ті люди, що залишилися, такого ресурсу і такого досвіду власноруч змінювати життя на краще не мають. А тим більше люди, яких ми звільнимо з понад восьмирічної вже окупації. І от тоді наша праця буде у нагоді просто на двісті відсотків. Бо якщо ми не будемо розмовляти з цими людьми, як ми розмовляли з селянами через газету, то вся політика буде кульгати. Тобто інформаційно нам доведеться працювати, працювати і працювати. А оскільки ми точно вміємо це робити краще за всіх – то я готуюся. Бо саме цим я і хочу займатися.
Лілія АНДРУСИК, Юлія ЧЕБРЕЦЬ/Громада