На вузенькій вуличці старого Львова над одним із закладів майоріє синьо-жовтий стяг з написом «0629 Маріуполь». 0629 – це телефонний код міста Марії, а тепер ще й назва кав’ярні, яку переселенці зробили часточкою рідного міста.
За стійкою усміхнений молодий чоловік щиро зустрічає гостей. Пропонує авторські напої, до комбучі рекомендує шаурму «23». Чому «23»? Бо то мікрорайон у Маріуполі, де цю страву готували до 24 лютого. Ідея додати її до меню належить шеф-кухарю закладу, маріупольцю Володимиру.
– Я сам з Лівого берега. У ресторанному бізнесі не новачок, раніше працював у столичному закладі. Але пам’ятаю смак тієї маріупольської шаурми. Тепер готую її сам, вже у Львові, – розповідає Володимир Мігас і зазначає, що бачить тотожні риси між Львовом і Маріуполем. – Тут в центрі Оперний театр, а у нас був Драматичний. Поруч і там, і тут старовинні будинки. У нас хіба що не було бруківки, а так все дуже схоже.
Окрім назви та шаурми, про малу батьківщину у кав’ярні нагадують багато дрібничок. Картини художника Пономаренка, контур міста з жовто-блакитним вкрапленням, морська тематика, маріупольський мерч на футболках та торбах… Ще один з засновників закладу маріуполець Костянтин Понедільченко каже, що надати кав’ярні маріупольського контексту було спільною ідеєю.
– Так маріупольці і переселенці зі сходу одразу розуміють, що ми з Донеччини. Що тут свої. Ми пишаємося своїм містом, своїм корінням, тому хотіли на цьому зробити акцент.
У день вторгнення рф в Україну друзі-маріупольці перебували за межами рідного міста. Розповідають, що найважчим було відчуття безпорадності, коли їхні рідні та друзі опинилися у блокаді й не виходили на зв’язок. Було незрозуміло, що з ними і як їх звідти витягти. Мати Костянтина виїхала вже наприкінці березня, а бабуся та дідусь й досі в окупації.
– Від нашого будинку там нічого не залишилося, окупанти його знищили. Батьки врятувалися і зараз вже поїхали за кордон. Багато хто з наших близьких просиділи у підвалах і по тридцять, і по сорок днів. Треба було думати, де їх поселити, щоб вони мали змогу повернутися до нормального життя, – згадує Володимир.
Третій співвласник – також переселенець, але з Чернігівщини. Олексій Корж з дружиною та маленькою донькою тікав від окупантів майже під кулями. 24 лютого вони поїхали до Ніжина, де живуть батьки Олексія. Думали, що їдуть у безпечне місце, а потрапили до самого пекла. Коли ховатися від обстрілів вже не було сил, а у малої закінчилися всі запаси дитячого харчування, прийняли відчайдушне рішення – правдами та неправдами рятуватися з небезпеки.
– Волонтер, який зголосився нас везти, щосили тиснув на педаль газу. Їхали якимись лісосмугами та ґрунтовими дорогами. Було страшно. Шість годин на шаленій швидкості – і ми зрештою прибули на столичний вокзал та сіли в евакуаційний потяг. Нам було все одно куди їхати, головне – подалі від війни. Так опинилися у Львові.
Допис про свій переїзд Олексій Корж розмістив у соцмережі. На нього відреагував давній друг Костянтин Понедільченко. Розпочати спільний бізнес вирішили спонтанно. Якось друзі домовилися зустрітися в кафе, розмірковували: де і як шукатимуть роботу у новому місті. Хтось запропонував створити щось своє, а позаяк всі втрьох були дотичні до сфери послуг, то вибір був очевидним.
– Чи не наступного дня ми вже шукали приміщення. Тепер вже приймаємо гостей, але й досі наповнюємо простір: закуповуємо меблі, обладнання, шукаємо ще одного кухара.
Ремонт у закладі хлопці робили самі, так, як відчували: обирали кольори, замовили багато дзеркал. Яскраві пір’я на вході – то натхнення Володимира. Перші вечірки, які влаштували власники, були благодійними, зокрема на користь ЗСУ.
«0629» приймає, звісно, не лише маріупольців. Більшість відвідувачів – то молодь з різних куточків України, що наразі вимушено «гостює» у Львові. Люди приходять сюди не лише смачно поїсти чи поласувати кавою, а й поспілкуватися та обмінятися своїми історіями.
Лілія АНДРУСИК/Громада